очі, відчувши, що вгодила цьому червоному телепню.
– Оце ти правильно кажеш. Ми їх всіх винищимо до останнього. Від нас ніхто не сховається, – додав він, на що вона не відповіла, навіть не знизала плечима, лише, відвернувшись, закусила губи та звела аж на лоба свої тонкі брови.
Горпина закінчувала перев’язку, хотіла ще і про червоних розказати, але побоялася, бо дуже пильно дивився на неї той командир.
– А купця з сусіднього села знаєш? Руденко, кажуть, його прізвище. Савелій, забув, як його там далі, та й не така він велика птиця, щоб величати по батькові. На дорозі нам зустрівся, хотів обдурити, назвався Митрофаном. Мабуть, багатий. Дем’ян його впізнав, він і стереже того купця. Он у дворі очей з нього не спускає. Злий на нього, мало не рубонув своєю шаблею, мабуть, було за що.
Горпина виглянула у вікно і, побачивши Саву та Дем’яна, похитала головою.
– Ти, комісаре, своїх бійців добре знаєш? А й не добре, бо мало часу ви разом, а віриш кожному, – насмілилася тепер правду сказати. – От ми в селі всіх знаємо від самого народження, то я тобі і скажу по-нашому, по-сільському: якби Дем’ян був роботящий, йому ніколи було б по полях скакати, бо роботи вдома багато, а коли пішов до вас, значить, від роботи втік і легкого шматка хліба шукає. Чи не так? Зараз Дем’яну є що їсти, от він і вислужується перед тобою, а коли буде щось не так, до інших піде, де суп жирніший та махорки більше. Таких вояк зараз багато, сам знаєш. А Сава в літах, уже немолодий, батьковою справою займається, колись удвох їздили, тепер і сам навчився. Люди хлібець зберуть, а куди його подіти? Копійчина кожному потрібна. От він візьме та й продасть. Лад у селі був. А чи багатий? Не думаю. Хата трохи краща, ніж моя, та в новому кожусі ходить взимку. Чесний він і серйозний, ніхто не скаже, що він когось обдурив чи збрехав. Це раніше так у нас було, а зараз – які там торги! Може, і ходив куди до родичів, бо зерна в селі немає, торішнє все забрали, а нове ще не визріло. Багато влад бачили за останні роки, але великої різниці між ними не було, ми потрібні всім як раби – вирости і віддай. Може, ваша кращою буде, обіцяєте гарно. Владі ми підкоряємося, і бідніші, і багатші, бо ми покірний люд, аби тільки не знущалися з нас. – Горпина затихла на тих словах, бо відчувала, що й так багато наговорила, може, що й не сподобалося тому комісарові, хто знає, що він за птиця. – Вечеряй і ти, комісаре, бо хлопці поїдять, а ти голодний залишишся. Я ще борщику з печі вийму. На всіх мало буде, а вам з Миколою вистачить голод у животі придушити.
Горпина вийняла борщ, налила його в миску і поставила перед комісаром та пораненим Миколою. Червоноармійці пили, їли, почали вже і махорку у шматки газети закручувати.
– Е, ні, хлопці, палити у двір, бо у мене діти малі, – показала на піч, звідки виглядало дві пари очей. – Виходьте на свіже повітря, у хаті й так не продихнути, – насмілилася повторити. – Та Дем’яна позвіть, хоч щось у рота вкине, а то важності такої на себе напустив, ще з голоду помре на вашій службі. Невелику птицю впіймав, Сава і так нікуди не дінеться, – тепер вона командувала, вирішивши, що
