войовничий клич гугенотів – це плем’я одних французьких індіанців – й припустив навскач, практично обігнавши свій візок. Це прискорення коштувало йому золотої медалі, або чим він там себе збирався нагороджувати за перше місце, тому що коли Дядько програє у таких змаганнях, часто сам будучи їхнім організатором, до нагородження справа зазвичай не доходить. Так от Дядько звичайно ж теж упав, причому врівень із Фростом. Деякий час вони ще повзли наввипередки, але незабаром тачки, що вчепились їм у руки, а так само стадо неандертальців, що промчало повз них, і табун коней, що іржали зусібіч, остудили їхній спортивний запал. Віддихавшись, обидва старі пердуни спробували підвестися, причому вдалося це лише одному і це був не Дядько. Він знову впав у переорану тачками та ногами, а також добре удобрену гноєм землю, схопився за ногу і скрикнув непристойним словом.
– Перелом, – одностайно констатував нашвидку зібраний науково-медичний консиліум із усіх присутніх глядачів тачкового забігу.
– Ні, – академічно парирував Дядько. – Я не чув хрускоту!
Під впливом його авторитету єдність у лавах різко випарувалась і намітився розкол. Половина родонаселення – в основному зневірені домогосподарки, визнавали в Дядькові довічного інваліда. Інша половина, що в основному мочилася стоячи і сміла перечити першій тільки на людях, негативно хитала головами, навперебій пригадуючи історії про стрибки з комори, не розкриті парашути і танці того ж вечора за активної участі нижніх кінцівок. Дядько продовжував лежати.
– Це точно перелом, – прорік, врешті-решт, Фрост, який фізично не міг опинитися на дядьковому боці.
– На спір! – це вже Дядько.
– Десять доларів, що ти каліка! – прийняв виклик Фрост.
– Згоден, – це Дядько. – Хоча якщо сперечалися з приводу твоєї інвалідності, то я переміг би навіть без проведення розтину! – Дружний регіт із нашого боку. – Потрібно перевірити, – прорік Дядько, як і до цього, лежачи на купі гною та потихеньку там вже обживаючись. – Експеримент! – не закушуючи, вів далі мовлення на своїй хвилі головний учасник сьогоднішнього вечора, якому було не звикати до цієї ролі.
Великий трактор із червоним дахом підігнали швидко. Несміливі пропозиції типу: «Може, все-таки рентген…» – було швидко затюкано тими, що бажали гострих видовищ, і їх аргументами: «Їхати довго… Всі лікарі шахраї…» та інше. Дядька та його поки ще не занадто травмоване тіло розклали на більш рівному місці з м’яким ґрунтом. Я разом із Дядьком дивився той рекламний ролик за участі подібного трактора та лампочки, яку чарівно видобували насамкінець із-під його коліс, тому я, як і він, не сумнівався в благополучному результаті експерименту.
Дядько особисто командував власною стратою, звелівши трактористу проїхатися для початку по хворій нозі, щоб переконатися, що вона зовсім не хвора, а потім уже братися за здорову. Після першого проїзду сільгосптехніки по власній
