важливішим за моє життя.
Нічого собі рівняння, атож. На одній шальці «Чи існує Бог?», на іншій – «Як мені вижити?». Може, хто сторонній й вибрав би першу, але ви вже пробачте, вибиратиму я.
– А ще є?
– Хто? – спочатку не зрозумів Ігор. – Боги? Ні, звіс… а, ви про кандидатів! Ну, цебто таких, як ви.
Зробив паузу, ніби подумав – казати чи не казати.
– У цьому році – лишався ще один. За дивним збігом опинився досить близько до вас – я маю на увазі часово, звісно. Якщо ви не погодитесь – що ж, піду до нього. Точніше, по нього. Тут і зачекати лишилося зовсім трохи, півтора місяці… Я от думаю – може, спробувати заздалегідь прийти? Зарано? Але тоді виникає проблема, як довести. Доказам у вигляді газет або новин люди чомусь не вірять. Я розумію, що повірити важко, але все-таки…
Він би, мабуть, просторікував далі, але я поглянув на дорогу, що виднілася поміж деревами. Автомобілів на ній було значно більше, аніж ресторанів «Дніпро».
– Ігорю!
– …тоді доведеться… Га? Перепрошую. Слухаю вас.
– То як це працює?
– Гм, – він потер скроню. – Це лекція приблизно на півгодини, і це в дуже-дуже популярній формі. Ви певні, що хотіли б послухати її просто зараз?
– Чом би й ні? – я стенув лівим плечем, озирнувся – офіціант показався на обрії, але судячи з його швидкості, півгодини у нас було.
– Ну, в принципі… – Ігор теж оглянувся, але в інший бік. Я трохи напружився – чи не вискочать звідти якісь спільники, абощо – але ні. Просто навіщось озирнувся. Й зітхнув.
– Ви з теорією Еверета знайомі? – запитав Ігор. – Тоді піде легше.
– Зовсім трохи. Краще все-таки у популярній формі.
– Що ж… уявіть собі нитку, – здалеку почав він. – Або ще краще – мотузку. Товсту. Зсукану, відповідно, з ниточок. Уявляєте?
– Цілком.
Я справді уявив. Здавалося, ця мотузка висить поруч зі мною, й дбайливий дядько у червоному каптурі вже зробив на ній акуратну петельку, а зараз розправляє й збирається накинути мені на шию. Або й вже накинув і затягує, або навіть готується вибити з-під ніг табуретку.
Принаймні, відчуття були саме такі. Й машини їздили неподалік, сигналили, форкали, дихали бензиновим чадом. Ууууу, порозбивав би!..
– Так от. Кожна ниточка – це окремий Всесвіт. Точніше, лінія часу, по якій рухається цей Всесвіт.
Поруч із ним, як і в кожній порядній мотузці, тягнеться ще багато ниточок. На певних відрізках вони паралельні, що коротші відрізки – то з більшою точністю паралельні. Але точність залежить також від дистанції між ниточками. Дві нитки, розташовані поруч, паралельні практично по всій довжині; ті, що розташовані на іншому краї мотузки, можуть перебувати під кутом одна до одної. Це і є модель нашого Всесвіту за Х’ю Еверетом. Поки що зрозуміло?
– Цілком, – я кивнув. Справді, поки що все просто. Й уявити просто, коли все розжували. А от вигадати… мабуть, і справді треба мати спеціалізований теорфізичний мозок.
– Так
