– агресивна істота. Боротися з цим можна, а от побороти навряд чи. І змагальна. Міряємось ми, чоловіки, всім, що можна розігнати до якоїсь швидкості, підняти над головою, начепити на руку, покласти в кишеню і навіть дістати зі штанів. А що вже фізичною силою та бойовими навичками – то це у нас просто в крові.
І тоді, і згодом я багато разів прикидав – чи вийшло б у мене постукати Ігорем об дерево, а чи ні? Хтозна, хтозна…
Бачив я, як він рухається, той Ігор – наче й недбало ноги переставляє, однак ходу має котячу. Навмисне не скра-дається, але ноги ставить м’яко й водночас впевнено. Ані спіткнеться, ані зачепиться. Та й завмер, коли я гукнув «Стоп!», завмер, ніби довго й наполегливо тренувався. Не стопатись, звісно, а взагалі будь-що робити по команді, не замислюючись. Якщо «Стоп!» – зупинитись, якщо «Лягай!» – упасти, якщо «Вогонь!» – натиснути спусковий гачок, чи що там у них замість спускових гачків – ментальне управління чи ще якась футуристична зараза?..
Так що хтозна, чи поталанило б мені постукати Ігорем об дерево, а чи навпаки, довелось би міряти його твердість власною головою.
Я вже на дев’яносто відсотків був певен, що Ігор не бреше, й стирчати мені тут, у році дві тисячі шістнадцятому від НХ, лишилось кілька годин, й по ідеї, мав би надихатися перед смертю, надивитися на осоружні автомобілі, ковтнути бензинового чаду, послухати безупинний гамір… але ні. Думав про всякі дурниці.
Не смійтеся. Кажуть, зеки, коли виходять після довгого терміну, теж ностальгічно озираються через плече. Й з відряджень у дикі краї, де малярія, сонце та СНІД, а також брунатнопикі чорнобороді аборигени, такі люб’язні вдень на базарі й такі злі в темряві, та ще й з РПГ на плечі – так от, навіть звідти люди теж повертаються з певним смутком в очах. Звикають. І навіть коли я зав’язав, нарешті, з дурницями, то дурниці ще довго снилися, і це, я вам скажу, не кошмари були.
Точніше, не лише кошмари.
Зараз мені хотілося запам’ятати усе навколо, схопити, взяти з собою – але думалося про всяку дурню. От коли вирушимо, тоді, мабуть…
Виключно з цією метою я вийшов на зупинку раніше й пройшовся манівцями, через провулочок поміж гаражами. Такий вузький та зигзагоподібний, що його з траси й не видно. Лише ті знають, хто тут живе, та й то, мабуть, не всі. Ну ще, може, дільничний інспектор…
Думка про інспектора не з печі впала, й не просто так промайнула. З-за рогу останнього гаража стирчала корма УАЗика, та не простого, а з гратками на задньому віконці. Й притерто його було аж до самого гаража, так, щоб з боку моєї хатки важкувато було б побачити, а от пасажирові УАЗика – навпаки. Особливо, якщо він мав бінокль… а він мав. І поглядав не куди-небудь, а якраз у бік моєї оселі.
Шофер не поглядав, але й не вийшов з машини по цигарки, не стовбичив поруч і навіть не куняв на рулі, а гортав щось маленьке. Формату не «Плейбоя», а, скоріше, блокнотика з орієнтуваннями.
Й коли вже їх на планшети переведуть…
Одразу ж по цій, прямо скажемо, не найрозумнішій думці, слідом ляпнула ще одна, вже актуальніша – оперативники були на машині, що, у разі
