мішки на дерева, й ті плоди зріли, бувало, по кілька днів.
Не вулиця, а краса!
Отож і мій закуток використали для цієї ж мети. Хтось почав, а сусіди продовжили. А п’янички та наркомани вирішили, що лайно носити додому не обов’язково, краще його просто тут залишити.
Ну й назалишали, аж очі ріже!
Не надихало це місце на жодні роздуми, хотілося залишити його якомога скоріш. Це мені як наче підказка була, а я, дурень, не скористався. Не залишив.
Брязнули дверцята, й за рогом почулися впевнені кроки. П’янички та наркомани так не ходять. Так ходить людина, яка твердо знає, що за порушення громадського порядку у вигляді справляння малої потреби на вулиці їй нічого не буде.
Бо хто встереже сторожів?
Оперативник вийшов з-за рогу вже із наполовину розстебнутим зипером.
Лише це, мабуть, мене і порятувало. Замість того, щоб вихопити з кобури пістолет, він почав застібатись. Більш того, з якогось дива ступив крок уперед, так, що напарник у машині не міг його бачити.
Що ж, вибач, чоловіче. Я знаю, що ти не винен, але моє життя для мене важливіше за твою роботу.
Я вдарив гуманно – не по голові, а боковим краєм ступні у сплетіння. Дядько коротко хакнув і хотів впасти назад, але передумав, скрутився в бублик, і вже у такому вигляді ліг якраз на те місце, де стояв.
Пощастило. Не побачив його напарник. Вже й не побачить.
Я схопив копа попід руки й відтяг трохи далі у закуток. Дядько ледь ворушився й похрипував. Нічого страшного. Якщо серце не хворе, то за десять хвилин оговтається. Але пістолета, ще раз вибач, я заберу.
І кайданки теж. Нащо тобі, дядьку, тепер кайданки? Й блокнотика з орієнтуванням, якщо ти не полінувався записати або й роздруківку туди запхав. І ксиву теж. А от ручку залишу. Вона тобі знадобиться. Знаєш, скільки будеш тепер відписуватись?
Дядько, мабуть, знав, бо поки я його кантував, обшукуючи, то болісно мукав, ніби сказати щось намагався, а коли, нарешті, покинув – то дивився на мене з такою мукою в очах, що хоч добивай.
А от цього не робитиму. Нащо? Він же мені не ворог. Він чесно ловить убивцю.
Було б непогано розпитати, як це вони так швидко на мене вийшли, але, в принципі, й так все ясно, а подробиці малоцікаві. Яка різниця, хто саме з сусідів здав? Чи один хтось, чи декілька? Все одно мені з ними більше не вітатися, доброго здоров’ячка не бажати, за погоду не теревенити.
Якщо навіть я й повернусь, то дуууууже нескоро. У будь-якому із варіантів.
– Миколо, ну ти там скоро? – почулося з-за рогу. – Бо щось і мені захотілося.
У напівпримружених очах полоняника щось промайнуло – чи то надія, чи то навпаки, страх за напарника. Я зиркнув на ріг й знову стрибнув очима на Миколу.
– Не… – видихнув він крізь біль.
Молодець. Швидко оговтався. Поважаю. Велику силу волі треба мати, щоб задихаючись, хапаючи ротом повітря, крізь темряву в очах й напівпритомний
