style="font-size:15px;"> Чолов’яга, що я бачив його за кермом, був трохи стривожений, а тому руку мав не на гульфику, а на кобурі. Більш того, навіть розстебнути її встиг. Але не більше.
А от якби оперативку носив, а не старий-добрий уставний радянський зразок – може б, і встиг якось вихопити.
– Ані руш, – неголосно сказав я, ворухнувши люфою.
Слід віддати належне – і цей теж не впав у паніку, не розгубився, тікати не кинувся.
– Гаразд, – кивнув він і з жалем в очах прибрав руку з кобури. – Як там Микола? Дозволиш йому допомогти?
Теж молодець.
– В порядку. Трохи забився. Жити буде, не скалічений. Допомоги не потребує.
– Дай я хоч погляну.
Я на мить завагався, й дядько рішуче зробив півкроку вперед.
– Стій, – так само неголосно сказав я. – Ще рух – стрілятиму. Миколо, скажи товаришу, що ти в порядку.
– Я… – видушив той. – Гаразд.
Другий міліціонер кивнув й підходити ближче не пробував. Натомість пустив у хід язика.
– Чоловіче, – якось по-доброму, по-товариському навіть, почав він. – Ну що ти робиш? Все одно ж піймають. Здайся, напишемо тобі явку… цигарку будеш?
Він мало не ковзнув недбалим рухом у нагрудну кишеню, потім удав, ніби схаменувся, й прокоментував:
– Я зараз цигарки дістану, добре? Повільно розстібую, дістаю…
З кишені й справді показалася сигаретна пачка – щось вітчизняне, з синім колом біля назви. Міліціонер стукнув пачкою об долоню, з отвору висунулося одразу дві сигарети. Без фільтру? Дивно. А пачка наче пристойна, не з дешевих, і фольга визирає…
Він схопив одну, перекинув – виявилось, що фільтр таки є, просто дядько чи то пачку догори дриґом відкрив, чи то…
– Стій! – вже голосніше сказав я. – До стіни. Долоні на стіну. Й замовкни. Ще слово – й стрілятиму.
Дядько знизав плечима й слухняно підпер сіру гаражну стіну. Надійно підпер. Вона б і так протягом найближчих десятків років не впала, але з такою підпоркою – то й століття б простояла. Дуже надійний дядько.
Я ковзнув йому за спину й щосили загатив руків’ям трохи нижче маківки.
Вийшло так, як і задумав – череп витримав, дядько ні. Не впав – але акуратно сповз по стіні. Мовчки.
Такого удару навіть супермен не витримав би. Навіть тренований. Навіть досвідчений. Навіть ветеран, який не лінується цигарки в пачці перекидати фільтром донизу.
Знаю я, де випрацьовується така звичка. В яких широтах та у яких умовах. Там, де взимку тепло, а влітку жарко, води мало, а ту, яка є, краще в рота не брати. Й взагалі, тягнути до рота будь-що – дуже небажано, бо дизентерія. Й цілуватись не варто – ані з вождем, чи то пак, польовим командиром, ані з красунькою, якою ввічливі тубільці пригощають шановного гостя. Або присипляють цього ж таки гостя пильність.
Був, звісно, шанс, що насправді дядько перекидав цигарки з якоїсь іншої причини, але не в моєму стані ризикувати.
Цей також мав пістолет у кобурі – у солідній радянській
