Поринула би в небо сивим пахучим димком, розвіялася дрібним попелом, осіла б дощами й відродилася. Може, не в нас і не аличею, може, баобабом у савані, може, водоростями у Карибському морі, але відродилася би.
Та не горіти вже їй у мангалі. Так, мабуть, і зогниє під дощами-снігами, припаде листям-пилом і врешті-решт опиниться під землею. Не заслужила вона на таке поховання, але тут я нічого вже не вдію.
Але поки що на поваленій аличі сиділа моя кішка й мирно вмивалася, забувши навіть озиратися час від часу – чи заліз у двір чужий пес або кіт.
Звикла, що я завжди поруч і завжди допоможу.
Хто б оце мені допоміг…
На цій думці мене раптом аж перехнябило, як крутосхильний трактор на пагорбі. Такий, знаєте, що в нього колеса піднімаються-опускаються, а кабіна все одно горизонтальна. Їде він схилом, плуга тягне, одне колесо в тракториста вище голови, друге нижче пояса, а він сидить і посміхається.
Насправді, звісно, не так. Це конструктори гадали, що трактористи будуть так їздити, й встановили обмеження – мовляв, схил має бути лише до стількох-то градусів. Тоді й кабіна горизонтально висітиме, й трактор не перекинеться.
Але ж не знали вони бравих сільських трактористів. «Геть обмеження!» сказали вони й почали один перед одним рекорди ставити. Той десятиградусний пагорб зорав, а цей – дванадцяти. Наступного року цей видерся на чотирнадцять, а той, щоб одразу рекорд поставити, підкорив двадцятку. Наступного року гонитва скінчилася – один таки перекинувся, а другий сказав «…ав я таку роботу!» й подався у місто.
Ех, чому я свого часу так не сказав про роботу!..
Так от, опісля того, як мене перехнябило, я знову поліз до машини, витяг аптечку, знайшов у ній пляшечку нашатирю й тицьнув під ніс. Не собі, ясна річ. А тому самому дядькові, якого так старанно перед тим приводив у непритомний стан.
Допомогло.
Піддослідний очима моргнув, носом крутнув, мордою чхнув. Але не сказав ані слова. Мовляв, тобі треба – ти й кажи.
І я сказав. Пояснив, докладно пояснив, що я від нього хочу і як це краще виконувати. Навів аргументи, причому один з них навів у буквальному сенсі – просто в лоба.
Дядько зачудувався, тоскно поглянув у бік машини, але заперечувати не став. Встав, похитався трохи, сплюнув. Взяв у руки портативну рацію, натис кнопку. Вирушив. А я витяг навушник радіостанції й почав слухати.
– Третій, третій… – забурмотіло в мене у вусі. – Ти куди? Миколо, ти що, здурів? Прийом.
– Сам ти, перший, здурів, – ліниво відгукнувся навушник голосом мого полоняника. – Дивись, не пальни з переляку, прийом.
– Третій, ти куди? – не відчіплявся голос. Судячи з інтонацій, великим начальником невідомий мені «перший» не був. Можливо, призначили керівником засідки, але не більше. Тому навіть як і захочеться йому покомандувати, то багато не накомандує. Сьогодні він старший, завтра Микола. Сьогодні ти Миколу примусиш «струнко!» стовбичити, завтра він тебе. Й обидва це
