теж; а сам Микола за цей час навряд чи й на секунду розслабився.
…й обережно простягнув руки до кицьки.
Та довірливо підняла мордочку – мовляв, і я рада тебе бачити. Їсти не даси, знаю, але якщо захочеш погладити, то будь ласка. Я й спинку вигну, й хвостика задеру.
Микола й справді кішку погладив, а потім взяв попід черево, посадив на руки й рушив назад.
– Миколо, ти що, здурів? – зовсім уже сторопілим голосом сказав навушник. – Ти що, справді по кішку приходив? Прийом.
– Не по кішку, – задоволеним тоном відповів Микола. – А по нашийник.
– Нашийник? – вмить змінив інтонацію «перший». – А що в ньому? Прийом.
– В ньому – нічого, – насмішкувато буркнув мій посланець. А от на ньому…
– Телефон! – радісно бовкнув навушник. – Хай тобі чорт… а як ти помітив?
– І я не помітив, – повчально сказав Микола. – Я подумав.
– Ну, молодець, молодець… – інтонація «першого» була, однак, не захоплена, а скоріш, дуже заздрісна. – Хоча… хвилинку! Ми ж телефон вже знаємо! Й він не в мережі. Нащо він тобі? Чи то не той телефон?
Оце був ще один небезпечний момент, і я його (ганьба!) не продумав. Лишалося сподіватися на Миколу.
– Може, й той, – не дуже уважно відповів міліціонер. – А може, й не той. Зараз будемо розбиратись…
Останнє він сказав вже за рогом, за пару кроків від засідки – тепер вже не їхньої, а моєї. А потім звернувся й до мене.
– Ну, – сказав він похмуро. – Приніс.
– Молодець, – щиро сказав я. – Випускай в салон.
Кицька, опинившись на кріслі, здивовано нявкнула й негайно почала обнюхувати нову місцевість. Мабуть, не дуже сподобалася, бо форкнула, стала на задні лапки й тицьнулася мордочкою у вікно – мовляв, а вихід тут є?
Виходу поки що не було.
– До стіни, – сказав я, причинивши за собою дверцята.
Міліціонер понуро розвернувся потилицею.
– Слухай, – раптом сказав він. – Не бий. У мене й так два струси було, а тепер може й третій. Скуй кайданками, кляп устроми. А ще краще…
Він не договорив, бо я таки вдарив. А потім скував кайданками й устромив у рота тугенько зіжмаканий кляп.
Як не дивно, зворотний шлях обійшовся без жодних пригод. Може, тому, що я завбачливо вибирав транспорт – зупинив не маршрутку, а солідний приміський автобус з не менш солідним шофером. Обидва були немолоді, статечні й рухалися непоспіхом – якраз те, що треба. Єдине що – салон був набитий бабцями, й, здається, кожна мала або клунок, або возик-кравчучку, так що на вході довелося поманеврувати.
Але нічого, ми впорались.
Кажу ми – бо кицька сиділа тихо-тихенько за пазухою й лише вряди-годи висувала допитливу мордочку – а куди це ми їдемо? Але пейзаж у автобусі не мінявся, а що там було за вікном, її не дуже цікавило.
А може, справа не в транспорті. Може, справа виключно у моїй пасажирці. Може, вона щедро поділилася зі мною таємничим котячим щастям, як, буває, діляться
