виявилась не в курсі.
Наостанок зганяв у притулок – хоч і далеко він, але все ж таки був якийсь крихітний шанс.
Не реалізувався. Натомість я з притулку вийшов наче мішком прибитий.
Тяжко там.
Навіть мені, навіть при тому, що я й півгодини там не пробув, – все одно тяжко.
Ще на підході тяжко було. Бо сховалась ця установа за високим парканом, та ще й від сусідів далеко, поза старою колгоспною фермою. Ну, ви мабуть, знаєте, як на фермі смердить… так от – з-за паркану смерділо дужче.
А біля входу стояла миска, й три собаки шановного віку меланхолійно її роздивлялись. Й краї у миски були погризені.
Завваживши мене, хтось із тих сторожів ліниво гавкнув, й з-за паркану почулося таке саме ліниве й меланхолійне «гав-гав».
І навіть дзвінок деренчав сумно і тоскно.
На дзвоник непоспіхом вийшла немолода жінка з абсолютно байдужим поглядом.
Пояснив мету візиту. Запитав, чи не можу зайти, пошукати.
– Можете, – сказала вона, але не зрушила з місця. – Пошукайте.
Постояла ще з хвилину й лише тоді рушила досередини.
За хвірткою виявився такий собі тамбур – не для тепла, а щоб не вискочили. Втім, ніхто і не пробував. Натомість одразу за внутрішніми дверима мене оточило десятків зо два різнокаліберних псів, і всі разом втупилися.
Було б злякатись – але чомусь стало не страшно, а тоскно. Може, справа у поглядах – бо не було агресії в жодних очах, а лише нудьга й безнадія.
– Мене тут не вкусять? – запитав я про всяк випадок.
– Не знаю, – після добрячої паузи відповіла господарка. Ще трохи постояла й рушила до будівлі. Пройшла метрів десять, аж поки зволила пояснити. – Коти у нас там.
«Там» було як у тюрмі, і це не гіпербола-метафора, чи як там воно називається, а гола правда і чистий факт. Або ж навпаки – голий факт і чиста правда. Або ще якось. Коротше кажучи, я не перебільшую ані краплі.
Тюрма. Сізо. Зона.
Єдине що – камери не на замки позачинювано, а лише на клямки. Проти цих арештантів замки не потрібні.
Й сиділи в них – саме сиділи! – коти. Ті самі коти, яким і на шафу вилізти треба, якщо в квартирі, й на дерево видряпатись, якщо на дворищі; й мишу піймати або клубок з нитками поганяти, й на хазяйку з-під крісла стрибнути, й вазу розбити – ці самі коти сиділи в кутках й демонстративно один на одного не дивилися. Як на весняних котячих посиденьках, але там кішка по центру, а тут порожнеча.
Мабуть, дотямили, що тепер їхній особистий простір – це те, що вони собою займають, й те, що в радіусі одного хвоста від зайнятого місця, і все. І кішки теж не цікавлять, бо нема вже чим кішок зацікавити. Та й кішкам коти нецікаві, бо їх теж вительбушено.
Такі собі істоти невизначеної статі.
У приблизно десятій камері сидів мій сіренький котик.
– Та ось же він! – я мало не підстрибнув й рвонувся до клямки.
– Стійте!
