мене обгавкали, а найсміливіший – щось схоже на ерделя – вхопив за штани й потяг назад.
Не знаю, що йому від мене треба було. Волію не знати. Про всяк випадок дав жінці півсотні «на молоко» і постарався більше те місце не згадувати.
Так що не повезу я Томку в притулок. Є інші плани.
Розділ 4
Вас затримано!
Плани-планами, а поглядати осторонь все-таки я не забував, бо всяке можливо. Й ще одна засідка (а може, й не одна), й сусіди, і просто надто уважні перехожі. Орієнтування на мене наче ще не розвішали, але може якраз у процесі, і хтось саме зараз набирає чи то «102», чи то «911», чи що там зараз набирають у таких випадках…
А ще – хотілося намилуватись. Страшенно хотілося забрати з собою цю не дуже охайну вуличку, ці будинки – і гарні, й погані, й нові, й старі, квітничок у сусідки ліворуч, гараж сусіда праворуч, поштову скриньку й кудлатого пса біля неї, асфальт і пісок, ліс на обрії й птаха у небі, та й саме небо теж страшенно хотілося забрати з собою.
Бо там, куди я потраплю, воно буде не таке. Незалежно від того, чи збрехав Ігор, і потраплю я до в’язниці, а чи не збрехав, і потраплю я у таку далечезну даль, куди ніхто ще не потрапляв. За винятком, ясна річ, тих, хто там народився, але вони вже давно померли.
У небі, крім знудьгованої ґави, був ще й літак, і його теж кортіло забрати.
Крім того, за літаком тягнувся довгий білястий слід, його лишати теж не хотілося. Пов’язані вони з літаком, не можуть один без одного.
З людьми, до речі, так само. Кожен летить у своєму небі. Буває, що видирається дуже високо, звідки дрібниць на землі не видно, а зорі поруч – хоч руками бери. Буває, що трохи нижче – і видно ті зорі, а не дотягнешся, а людці на землі видаються іграшками – й грайся ними як хочеш. На війну можна відправити або на комсомольську будову. Або взяти звідси й оселити оооон там.
Дехто літає низенько-низенько, й вистачає йому для польоту ковбаси, пива й телевізора з якимось ток-шоу. Дехто злітає на мить, і сил вистачає лише на те, щоб вдихнути єден-єдиний раз – про таких кажуть «мертвонароджений».
Але навіть за немовлятами тягнеться у життєвому небі слід-хвостик.
От і за мною тягнувся.
Всяким бував мій хвіст – і біло-прозорим, мало не кришталево-чистим; і чорно-червоним, як жирний напалмовий дим, й тоненьким бував, і цілком пристойної товщини. Втім, чому ж «тягнувся?». І зараз тягнеться. Але ми зробимо хитрий маневр і повернемося до тієї його частини, до якої ще вчора я думав ніколи-ніколи не повертатися.
– Привіт, – сказав я у трубку.
Не подумайте, що мобіли. Не можна мені зараз мобілою користуватися. Власне, і вмикати небажано, то я й не вмикаю. Але, як не дивно, збереглися на вулиці таксофони, і ще дивніше – стали вони безкоштовними. За часів мого хоч і не босоногого, але все ж дитинства, називались вони автоматами й харчувалися виключно двокопійчаними монетками, а тепер, бач, порозумнішали.
Мало не написав замість «дитинства» слово «молодості», але схаменувся. За часів молодості їх не було, бо прийшлась молодість якраз
