б короткою не була.
От що мені страшенно не подобається в дівчатах – так це прощатися. Ну сказали одне одному «до побачення», поцілувалися. Пообнімалися. Ще раз поцілувалися. Але навіщо ж робити це ще три рази – у дверях квартири, дверях під’їзду, та ще й на вулиці?
Помахати рукою у вікно, як на мене, цілком достатньо.
Так що доведеться Томці покататися самостійно.
Перший таксист везти кішку чомусь відмовився, а другий поглянув на мене, як на ідіота. Втім, як на ідіота з грошима. Й зідрав теж наче з ідіота.
За інших обставин я б, може, й поторгувався, але зараз можна було сміливо віддати взагалі усі кишенькові гроші. Якщо все піде гаразд – вони мені більше не знадобляться. Якщо негаразд – тим більше.
Про всяк випадок, зачинивши дверцята, я вдав, ніби записую номер. Щоб не викинув шофер мою Томочку за найближчим же поворотом.
Кицька провела мене стривоженим поглядом, але вмить заспокоїлася й почала навіть вмиватись. Мабуть, вирішила, що раз господар завжди повертався, то й цього разу минеться.
«Що ж… – я посміхнувся. – Може, й минеться».
Назустріч ішла жіночка середнього віку, перла чималу, та, видно, нелегку сумку, вигляд на обличчі мала заклопотаний, але завваживши ту мою посмішку – аж спіткнулася, бідолашна.
Ігор чекав. Цмулив, мабуть, чи не десяту каву й роздивлявся пейзажі. Вони б, може, й варті більш аніж одного погляду, але ж не тригодинної медитації. Мабуть, набридли, і кава набридла, й офіціантові дивний клієнт набрид.
Але на морді й сліду незадоволення не було.
Молодець.
– Радий бачити, – сказав він так, наче іншого варіанта й не припускав. – Трохи спізнились, але у розумних межах. Та краще поспішити.
Млявий офіціант поглянув на мене з надією, але негайно погляд відвів – мабуть, по морді ясно було, що цього разу кави не буде. Й чайових, відповідно, теж.
– Проблем не було? – Ігор помахав у його бік купюрою, й офіціант повільно, наче паротяг, рушив з місця.
– Були, – коротко сказав я.
– З автомобілем?
– Й з автомобілем теж.
Ігор піднявся плавним котячим рухом. Офіціантові лишалося ще метрів шість по прямій, потім обійти два столики й ще кроків шість. Ігор ще раз помахав купюрою й пхнув її під серветницю.
– Тоді пішли.
– Пішли.
Вже на виході з майданчика я озирнувся. Гадав, що млявий хлопчина буде лише виходити із зигзагу поміж двома столиками, аж ні – він якраз простягав руку до чашки. Дивився при тому у наш бік, й погляд той мені не сподобався.
Ігор йшов наче й непоспіхом, але усіх попутників обходив, наче стоячих. Я підтримав темп, але, мабуть, виходило не так плавно, бо Ігор озирнувся й трохи вповільнив ходу. Я наздогнав і прилаштувався поруч.
Не люблю ходити позаду. Ну, може, сантиметрів на десять, на знак поваги, але не більше. Якось так вийшло, що мало кого я поважав більше, аніж на десять сантиметрів.
– І де тепер наше вікно?
