му – нікуди, – відповідали діти.
А потім, як завжди, вони забували про те, що обіцяли мамам і дуже скоро потрапляли у парк, на льодову гірку.
Взимку сонце сідає рано, і діти не помітили, як настав вечір. Темні тіні потихеньку огорнули землю. Минько, разом із молодшою сестричкою Дарусею, захекавшись, в черговий раз піднялися на гірку.
– Минько, а всі пішли по домівках, тільки ми з тобою залишилися, – сказала Даруся братові.
– Нам теж час повертатися, – відповів їй Минько. – Бо ми ж мамі не сказали про те, що на гірку пішли.
Він розгорнув санчата і, притримуючи мотузочку, запропонував сестрі:
– Сідай попереду. Ще раз з’їдемо і – гайда! – додому.
– Ой, Минько, дивися, там щось яскраво світиться! – весело закричала Даруся.
– Вірно, ніби друге сонечко зійшло, – спантеличено почухав потилицю брат і задрав голову.
Діти побачили, як навпроти них, у повітрі, завис незвичайний плаский предмет, що переливався яскравими різнобарвними вогнями.
– Може, це летюча таріль? – припустив Минько. – Думаю, нічого вона нам не зробить. Повисить – і полетить у своїх справах. А ти не гай часу марно. Сідай скоріше.
– А що це – летюча таріль? – запитала Даруся, слухняно сідаючи у саночки.
– Ну, це такий непізнаний летючий об’єкт, – повторив Минько почуті колись слова.
– А навіщо вони? – не вгамовувалась допитлива сестричка.
– Так на них же прибульці літають.
– Хто-хто?
– Прибульці. Істоти такі. Розумні. Вони літають на тарелях – таких собі незвичайних і нікому не відомих пристроях. Їх ще об’єктами називають. Тому що вони невпізнані, – пояснив Минько і влаштувався позаду Дарусі.
– Яка вона красива, ця таріль, – захоплено сказала Даруся. – Он, як блищить! Як гірлянда на ялинці.
Минько міцно обхопив Дарусю. Санчата полетіли вниз. Діти їхали і не зводили очей з яскравої небесної гості. А вона спускався все нижче й нижче. Раптом від неї простягнувся яскравий фіолетовий промінь і ліг на доріжку, якою мчали санчата. Діти відчули, що вони відриваються від землі. Саночки ковзали по променю прямо до літаючої тарелі.
– Ой, Минько, наші санчата перетворилися на літачок, – весело кричала Даруся.
Вона була зовсім маленькою й анітрохи не боялася. Минько налякано мовчав. Він щосили притискав до себе сестричку, щоб вона не впала.
– Цей промінчик немов повітряна дорога, – розгублено думав він. – Куди ми летимо? І що робити?
У цей час санчата досягли летючої тарелі й перед ними розкрився люк.
Частина 2. У полоні у злих чучан
Даруся та Минько на санчатах в’їхали в середину тарелі й люк за ними закрився. Діти опинилися у відсіку – темній кімнаті зі скошеними стінами. Тепер вже й Даруся злякалася і заплакала.
– Хочу додому, до мами.
– Тихіше, Даруся, не лий сльози передчасно. Прибульці добрі, – спробував заспокоїти сестру Минько.
– Тоді навіщо вони нас сюди затягли? – не вгамовувалася Даруся.
– Може, познайомитися хочуть. Поговорити.
– А я не хочу з ними знайомитися. Додому хочу-у-у… – розмазувала сльози по щоках Даруся.
Минько заспокоював сестричку, а сам уважно оглядався. Звичайно, йому було дуже страшно, але він намагався не показувати свої почуття маленькій. Навпаки, заспокійливо посміхнувся, взяв сестричку за руку і підвів до стіни. Стіна була прозорою, наче скло, але коливалася й мерехтіла, наче святкова мамина сукня.
– Дивися, Дарусе, які тут зірки. Бачиш, мерехтять, немов дихають.
– Чому вони такі великі? І вони… тріпочуть, – прошепотіла Даруся.
– Напевно, ми відлетіли з Землі і зараз наближаємося до зірок, – припустив Минько.
– Не хочу віддалятися, – ще гірше заплакала дівчинка.
– Тихіше, дивися, як цікаво!
– До-о-до-о-му хочу-у-у! До ма-аа-амусі!
– Не реви, прибульці нас покатають і відвезуть на Землю, – заливався соловейком Минько.
Але Даруся заплющила личко долоньками і продовжувала нечутно плакати. Раптом щось зашелестіло, відкрилися невидимі раніше двері і в отворі з'явилися дві небачені істоти. Діти вжахнулися, адже прибульці виглядали справжніми потворами. Маленькі, товсті, наче бочки, тулуби, величезні голови з єдиним виряченим оком, довгі кошлаті вуха… Із великої пащі стирчали довгі зелені зубищі, а руки нагадували хижі лапи
