порозуміння не знаходила. Що ж про чужу говорити? Та ще й іноземку. Тільки-но в голові промайнуло нагадування про мову, якої не знає, Дарину нервово пересмикнуло. Але вже наступної миті на думку прийшли Галинині повчання і заспокійлива думка про те, що жестами та інтонаціями навіть мавпи поміж собою знаходять спільну мову.
Позбирала з канапи зайві покривала з подушками й позапихала їх у шафу. Спинилася, зустрівшись із власним відображенням у дзеркалі. Звідти на неї дивляться її розгублені й перелякані очі. А серце скручується у спіралі болю від ще незвіданого, проте очевидного відчуття самотності в цьому чужому їй домі.
З першого поверху будинку долинають голоси Алессандро й синьйори Вітторії. Дарина прислухається. За підвищеними тонами здогадується, що син і мама сваряться. Нехай собі сваряться. Тільки б вона під їхні гарячі язики не потрапляла. Вони рідні, спершу посваряться, потім помиряться. Непорозуміння – одвічні гострі кути в стосунках між рідними людьми, які ділять спільний простір. Дарина підходить до вікна, відчиняє його. Кімнату заповнює щедре сонячне проміння. А разом з ним і звуки життя італійського міста, що дзижчить чужомовними людськими голосами, гулом автівок і мотоциклів.
Скидає з себе дорожній одяг. Витягає з торби домашні джинси і спортивний светр на замок. Через кілька хвилин спускається сходами вниз. Проходить довгим коридором, роздивляючись будинок. На стінах розвішані різнорозмірні та різносюжетні картини. Під ними у мармуровому обрамленні притулився туалетний столик з великим дзеркалом; на столику розставлені керамічні статуетки. Далі по всій довжині й висоті стіни прилаштовано полички з книгами й журналами – велика приватна бібліотека. Невпевнено заходить на кухню: у такому просторому кухонному приміщенні раніше не бувала. Тільки в кіно бачила. Тут не тільки двоє, а й троє і навіть шестеро людей легко розійдуться. І стеля заввишки не менше двох чи й двох із половиною метрів. У мийці помічає маленьке немите горнятко. Підходить, відкручує кран і споліскує. Відчиняє дверцята шафки зверху, аби поставити його туди. На неї очікує несподіванка – замість посуду шафка наповнена безліччю кольорових упаковок і баночок з італійськими написами. Даринині очі загораються дитячою допитливістю пізнання невідомого. Горнятко ставить поруч із мийкою, миттєво забуваючи про нього. Бере в руки кілограмову картонно-металеву закриту упаковку кремово-коричневого кольору. Роздивляється. На ній зображено ложку. Знизує плечима – спробуй здогадайся, що воно таке, коли вперше бачиш та ще й напису на коробці прочитати не вмієш. Може, крупа яка? Ставить на місце. Поруч увагу привертає уполовину менше картонне упакування з зображенням чогось дуже схожого на квадратний шматок сирника з поливою, двома трубочками й чоколядовою квіткою посередині. Щось для випікання. Закриває шафку. Цікавість спонукає Дарину досліджувати далі. Підходить до холодильника. Відчиняє дверцята. Оля-ля! А тут загалом як у музеї – розмаїття баночок.
