в буковинському селі на ріці Виженці під’їхав пікап. Доки він гуде мотором, з його вантажної платформи з брезентовим наплічником за спиною й рушницею на плечі важко злазить сорокап’ятирічний чоловік у промоклій куфайці. Ступивши на землю обома ногами, беззвучно махає рукою тому, хто сидить у машині: «Дякую! Можеш їхати». Авто швидко розчиняється у темряві. Прибулий, ледь тримаючись на ногах, дивиться на власну садибу й зі здивуванням помічає світло у вікнах. Нерівною ходою, перевалюючись то вправо, то вліво, наближається до будинку. Тягне дверну ручку, штовхаючи плечем давно не змащувані, скрипучі двері. Переступає поріг і тут же спиняється здивований: в кухні прибрано, а за столом, поклавши голову на руки, спить жінка. Довго дивиться на її зігнуту в дугу спину. Не вірить власним очам. Чи не примара? Так за нею заскучив, що вже привиджується? Чоловік тре кулаками очі. Постать за столом не зникає. Отож таки жінка його приїхала.
– Дарко!.. А я думаю, хто то світить… – врешті скрикує збуджено радісно і, похитнувшись, вдаряється спиною об двері.
Від гучного чоловічого голосу Дарина прокидається. Піднімає голову й мовчки напівсонно спостерігає за Дмитром. Він вішає на гачок біля дверей рушницю, кидає на лаву наплічник. Опісля сідає на порозі між кухнею і кімнатою. Чухає потилицю, втішений з її несподіваного прибуття. Зустрічається поглядом із дружиною. Вуста чоловіка розтягуються в усмішці.
– Думав, мала приїхала, її давно не було. А це ти з теплих країв прилетіла! Ото радість яка!
Дарина вже зовсім прокинулася. Міцно ж вона заснула. Світло ще кілька годин тому вимкнула, коли день тільки-но до вечора скотився. А вже, очевидно, давно за північ.
– Я ще за дня приїхала, сиджу тут сама… На кухні лад трохи навела. Тебе чекаю… а тебе все нема… Телефон твій удома знайшла. Подзвонити тобі навіть нікуди. І як знати, куди запропастився? Де шукати? Ти он тільки тепер додому повернувся.
Дмитрова усмішка перекривлюється, у голосі вчуваються одночасно і докір, і образа.
– Ну ось, на поріг не встигла ступити і зразу пиляєш…
Дарина встає з-за столу, підходить до чоловіка. Допомагає йому піднятися. З мокрої Дмитрової куфайки втягує ніздрями любі їй з дитинства запахи хвої, карпатської ватри і смаженини. Знімає її з нього, примирливо проводячи рукою вздовж чоловікової спини.
– Хіба ж я лаюсь?! Занудьгувала просто сама тут. Приїхала, а тебе десь цілий день носить… У нас же і часу набутися разом небагато. Днів тих… жменька… півтора тижня швидко промайнуть… Слава Богу, що хоч о такій годині, але додому живий і здоровий вернувся. Що блуд тебе поночі не вчепився…
Дмитро, заохочений Дарининим зізнанням, влучив момент, схопив її й напівобняв.
– Дивися, геть італійкою стала… і вбрана по-їхньому, і пахнеш так… не по-нашому…
Як собака, після довгої розлуки з улюбленим господарем, нюхає її шкіру і волосся. Тягнеться до вуст з бажанням поцілувати й дмухає дружині в обличчя перегаром. Вона м’яко відсторонюється.
