воно зовсім не те, на що за звучанням схоже в українській мові. Ввечері одразу ж знайшла його в словнику.
Дарина опускає погляд на чоловікові руки. А він, миттєво згадавши, як довго дружини не було вдома, не перестає всміхатися…
– Добре, що приїхала! За приїзд твій треба випити! Нічого нема?… – З надією дивиться на неї – може, чогось італійського наллє?
– Досить вже тобі на сьогодні, Дмитре… – Дарина лагідно намагається вгамувати розохочений до випивки апетит чоловіка. – Ще матимемо день, щоб випити. І не горілки, а вина доброго. За свято велике. Мирося приїде з нами святкувати. Ото справді гарний і гідний привід буде. Усі разом зберемося як… – слів «як колись», що вже тремтіли на кінчику її язика, вчасно не вимовила. Не подобалося їй про радість перебування сім’ї разом у минулому часі говорити. – …як завжди.
– І за тебе випити треба! – вперто переконує її Дмитро, киваючи й неуважно слухаючи, що Дарина говорить. Ще раз намагається обійняти дружину.
– Добре! Добре! – Ніжно вкладає його на подушку, на застеленій лаві поруч зі столом. Накриває. – І за мене вип’ємо. І за тебе. Спи вже… Відпочивай… Руки в мозолях, – зітхає Дарина, ніжно стискаючи шершаву, як наждачний папір, струджену теплу чоловікову долоню у своїй. Від неї тепло струмом передається їй, зігріваючи любов’ю й родинним затишком.
За мить Дмитро засинає, мирно посапуючи. Дружина довго вдивляється в чоловіка, завважуючи на чолі зморшки, яких раніше не було. Гладить його темне волосся. Коротка стрижка не здатна приховати першого інею на ньому, що пробивається на скронях. Не від добра сивіють. А йому навіть гарно з таким поплямованим природною сірою фарбою волоссям.
Неквапом встає і йде до кімнати. Сідає на ліжко. Чіпляється поглядом за їхнє весільне, оправлене в рамку фото, що висить навпроти подружнього ліжка, – щасливі і закохані. Кадр давноминулих безтурботних молодих років. Кохання непомітно видозмінилося в міцну родинну любов, замішану на почутті сімейного обов’язку. Щастя розкришилося на тисячі кавалків маленьких радощів.
Жінка неквапом скидає з себе дорожнє вбрання, одягає нічну сорочку. Відкидає ковдру і занурюється у перестелену ввечері чисту прохолодну постіль. Шиби тремтять від ударів грому, освічуючись спалахами блискавки. Влітку і восени після такої зливи гриби з землі активно вилазять. Зараз їх ще немає. Не сезон. Дарина зітхнула: часто колись по гриби ходила. У неї з ними особливий контакт: вона їх здалеку відчуває – ще коли й очі не бачать, знає, що біля он того пенька опеньків наріже, а он під тим листочком білий причаївся. Та й до лісу недалечко: він тут, зовсім поруч. Навколо. З дощем Дарина його мовою розмовляє. Але не з тим несамовитим, що лихо з гір приносить, коли каміння вкупі з брудною водою зі скаженою силою смертельною небезпекою несеться в долину. А з тим із його родини, після якого гори сизо парують спокоєм. Благодатним. Таким, після якого повітря наповнюється легкою, ніби прозорою свіжістю. І його не лише вдихаєш на повні груди. Його хочеться пити й пити, як їхню цілющу джерельну
