вітає Даринине прибуття на буковинську землю. Від аеропорту від’їздять автівки з прибулими, якими рідні везуть їх додому. Тягнучи за собою валізу, жінка неспішно йде до автобусної зупинки «Аеропорт». Не вистачає кількох кроків, аби встигнути на автобус, що поперед її очі від’їжджає до центру міста. Двадцять хвилин чекає наступного.
Дорогою до університетського гуртожитку, де на час навчання мешкає донька, роздивляється міські квартали за вікном автобуса і вслухається в мелодію українських слів у перемовлянні поміж пасажирами. Рідна мова приємною хвилею закочується їй у вуха.
Круті гвинтові сходи ведуть на третій поверх гуртожитку. Назустріч Дарині вниз збігає зграйка студентів. Уважно вдивляється в їхні обличчя, шукаючи поміж них доньчине. Заходить у коридор, прямуючи до кімнати в його кінці. Жінку знову минають студенти. Тієї, кого шукають її очі, поміж них немає. Підходить до дверей. Бере за ручку. Відчинено. Заходить усередину. У горлі пересохло від хвилювання.
– Мирославо! Миросю! – кличе з порога. Слова розчиняються у тиші. Їй ніхто не відповідає. Швидко перебігає очима по кімнаті з трьома ліжками. На одному з них обличчям до стіни у позі зародка лежить її донька. Придивляється – дихає. – Миросю! – Втіхою тремтить Даринин голос.
За вікном шумить студентськими голосами гуртожитське подвір’я, а в кімнаті панує спокій. Може, спить?
– Миросю! – Дарина тихо підходить. Сідає поруч на ліжко. Торкається дівочого плеча. Зауважує розплющені доньчині очі. Кладе руку на її густе волосся. – Ти сама… Інші порозходилися? Спала? Я тебе збудила? Миросю… – Бачить, що донька байдужим поглядом дивиться у стіну перед себе. – Я тобі дзвонила, ти не відповідала. Визирала тебе, визирала. Але ти мене й не зустріла…
– Як же ж довго ти їхала, мамо… – надломленим голосом із нотками розпачу, не обертаючись, відповідає Мирослава.
Дарина відчуває, як кров гарячою хвилею вдаряє їй у мозок – заслужила. Заслужила на докори через свою тривалу відсутність вдома. Через відсутність у доньчиному житті. Хіба ж по телефону у клопотах і турботах розрадиш? Не розрадиш. Не пригорнеш. Проковтнувши гірке почуття провини, аби бодай якось виправдатись, удавано радісно влаштовує метушню.
– Чого ж це я тут розсілася й ні про що розбалакалася?! Я ж тобі подарунки привезла! Ти як тільки-но побачиш, одразу приміряти захочеш. Еге ж! – Біжить до валізи, відкриває. Дістає звідти елегантну червоно-кремову сукню з химерним візерунком і вишукані червоні туфлі на підборах. – Ось… дивися, яка сукня гарна! Ану, мерщій вставай, міряй! І туфлі диви-но які! Давай, давай, вставай швиденько. Приміряй! Подивимося, чи я з розміром вгадала.
Дарина підходить до дзеркала, прикладає сукню до себе: статура у жінки тонка, і вона б також, може, в обновку влізла. І гарно б виглядала. Тільки куди у її віці в рідному селі в такий строкатий наряд вибиратися? Старі односельчанки
