донька, приголублена й заспокоєна маминими руками, перестає схлипувати.
– Мам… завтра вихідний. Усі дівчата по домах роз’їхалися. А я до батька… до батька не можу… боюся… не готова зараз безтурботність зображати… на Великдень приїду. Добре? Залишишся зі мною до завтра? – не просить. Благає.
– З радістю, Миросю! – Дарина, як у дитинстві, цілує доньку в потилицю. – А тепер швидко вставай і їдьмо в місто! Погуляємо. Повечеряємо, де смачно. Мені так пирогів хочеться, аж на очі не бачу. Не можна допускати, аби гіркі думи нам мозок роз’їдали. Поки людина жива і в доброму здоров’ї, немає такої проблеми, яка б не піддавалася вирішенню. – Для інших Дарина завжди і потрібні слова знаходила, і підтримати та заспокоїти вміла. А як із власним хвилюванням раду давати – не знала.
– Я зараз… – Мирося встає з ліжка, виходить з кімнати до ванної. Довго стоїть перед дзеркалом, роздивляючись наслідки власних ридань – набряклі очі та підпухле від сліз обличчя. З відкрученого крана тече холодна вода. Набирає її у складені човником долоні й кілька разів вмивається. Зазирає у дзеркало. Обличчя відсвіжіло. Злегка поплескала себе долонями по щоках. Подивилася на власне відображення ближче. Тепер можна і в місто. Повертається в кімнату. Тягнеться до косметички, підмальовує вії, запудрює підпухлість від сліз. Дарина подає Миросі куплену для неї легеньку кремового кольору коротеньку модну італійську курточку.
– Твоя! Ану, вберися!
Мирослава одягає куртку поверх сорочки.
– Дякую, мам! – Задоволено цілує Дарину.
Атмосфера вечірніх Чернівців саме така, як їм треба, щоб розвіятися. Кінець квітня тішить першим по-справжньому теплим весняним вечором. Сподіватися на таку ж погідність завтра марне – температура повітря в цьому місяці змінна, як настрій вагітної жінки.
Гомін людських голосів глушить власні думки. Мирослава, цілковито довірившись Дарині, розповідає про блакитноокого, на рік від себе старшого, модника. З Андрієм познайомилася наприкінці минулого року на конкурсі «Міс і містер університет», куди обоє прийшли як глядачі. Більше місяця юнак проявляв до неї увагу і симпатію, домагаючись прихильності. Скористався святом закоханих. Важко не повірити хлопцеві, який такого вечора приїжджає до тебе на авто, дарує троянду і везе розважатися у нічний клуб. Задурив. І зник.
«Як усе прозаїчно банально, – думає Дарина. – Авто, троянда, клуб – примітивний комплексний набір, щоб остаточно зламати опір не звиклої до такої уваги сільської дівчини, з якою хочеться переспати. Авто – не інакше як подарована йому батьками зручність, щоб улюблений син не мав проблем із пересуванням. Троянда – приємний найдешевший подарунок до свята закоханих. Клуб…» Дарина переконана, що її Мирося купилася не на весь цей дешевий фарс. Її доньці забракло уваги та любові.
– Ти його прізвище знаєш?
– Так… – Мирослава назвала Андрієве прізвище і розповіла все, що їй відомо про молодого чоловіка.
Дарина
