Лікарка знімає рукавички, викидає їх у смітник. Миє руки. Сідає за стіл і карлячкуватим почерком щось пише у її карточці. Пропонує Дарині сісти навпроти. Усміхається:
– Маю для вас гарну новину. Ви – вагітні…
«…вагітні…» Усі звуки навколо вмить затихають: слова медпрацівника долітають до неї глухими ударами палиці об металеву огорожу. О, ні! Цієї вагітності їй не треба! Мирося… вона… Мирося… із Миросею вони залагодять. А їй ніяк не можна. Поки Дарина приголомшено мовчить, лікарка веде далі:
– Термін ще зовсім невеликий. Вагітність – п’ять тижнів. Наразі все йде добре: зародок формується без відхилень. Однак, як кажуть, береженого Бог береже. На цьому терміні маєте особливо берегтися від інфекцій. А зважаючи на те, що вагітність пізня, зважаючи на ваш вік, категорично забороняю нервувати. Важких баняків, відер з водою не піднімати. Постарайтеся уникати всілякої важкої роботи. Бережіть себе. Відпочивайте. Відпочивати треба багато. Гуляйте. А при будь-яких підозрілих проявах і ускладненнях одразу ж до мене. Сподіваюся, ви мене добре зрозуміли? – Подає Дарині її карточку.
Трохи оговтавшись від новини, плутаючись у словах, майже шепоче:
– Я не можу… цю дитину… не можу її народжувати. У мене робота… тяжка… в Італії… треба їхати. А якби мені… аборт? – І вже впевненіше: – Можна мені аборт? У мене гроші є… скільки треба…
Усмішка миттєво зникає з вуст лікарки. Обличчя хмурніє.
– Бог вам послав дитинку, а ви… але не я вам суддя. Думайте і вирішуйте.
Дарина виходить із жіночого кабінету. Швидко прямує на тролейбус – їде на автовокзал, до міських камер схову. Забирає звідти валізу. Йде на автобус, який повезе її додому.
Споглядаючи із вікна населені пункти, що змінюють один одного за вікном, картинки гірських краєвидів, несподівано згадує сон у літаку. Так ось до чого їй приснилися Черемош і їхня річка Виженка – вагітність, про яку тоді ще не знала. Термін невеликий. На п’ятому тижні воно ще й на дитя не схоже. Пуголовок. Може, й викидень статися, що і від вбивства новозародженого життя її вбереже, і сім’ю від руйнування захистить. Або й по-іншому якось обставини повернуть. Рішення про аборт вирішує відкласти: побачить, як усе складатиметься.
Старий автобус під’їжджає до придорожньої каплички. Зупиняється. Дарина виходить, витягаючи за собою валізу. Автобус, попихтівши, як дідуган біля молодички, рушає далі. Жінка роззирається навколо. Знайомі місця. Люба серцю й очам Буковинська Гуцульщина. Рідна Виженка. Гірське село оповите сизою барвою холодного весняного дня. Гілля дерев ще голі. Глибоко вдихає на повні груди кришталево чисте карпатське повітря. Карпати, як окрема держава, із власним, повторюваним із покоління в покоління, стилем життя. Вівці та кози – його незмінний атрибут. Чорні, білі й сірі створіння випасаються майже при дорозі, за огорожею, позаду мурованої скульптури бика, з морди якого тече цілюща джерельна вода. На її металевому кінці підвішене старе металеве горнятко. Дарина підходить до скульптури,
