трави та гнилих водоростей. Коли я приводжу туди гостей своїх, завжди запитую, зазираючи допитливо в обличчя:
– Ти відчуваєш запах? Відчуваєш?
– Так, – зазвичай відповідає мій гість, дослухаючись до себе, – пахне річкова вода. І ще… Каміння. Пахнуть стіни. Чимось іще. Не второпаю, чим.
Я прожила поряд із нею кілька життів. І коли б не приходила туди – а приходила я часто і проводила там всередині багато часу – почувалася емігранткою. Знадвору мінявся устрій, на символічні трони – більші та менші – вилазив то один, то інший з тих, що обіцяли послужити народові, здебільшого черговий негідник, що підгрібав під себе довгими руками все. Змінювалося життя, змінювалися міста і села, змінювалися цінності, змінювалася мода, зникали назавжди одні люди, народжувалися, росли та дорослішали інші. А в Аргідаві все залишалось, як раніше. Неприступні стіни злегка кришилися від вітру, дощів і снігів, погано росла трава, а дерев споконвіку там не було. Зрідка в Аргідаву залітав птах, але ніколи не оселявся там усередині, не будував гнізда. Не було в Аргідаві ні комах, ні плазунів, ні дрібних гризунів, немовби життя оминало її, боялося там оселитися, неначе Аргідава була безлюдною, готовою для чогось, штучною планетою. Хоча, як мені здається (та чого там – я певна!), вона сама по собі була живою: нервовою і чутливою.
Розділ другий
Маруся
…І відчувала я, що мені давно вже час, час. Але фортеця не здавалася. Була неприступною і мовчазною, поглядаючи пихато і зверхньо на мене, що прибігала туди дедалі частіше і просила про милість бесіди тихої, майже безмовної один на один, про дозвіл почути, осягнути і розгадати, даючи обітницю не нашкодити.
– Не ти! – наче говорила вона понуро. – Безнадійні спроби твої. Не ти! Не зможеш. Не ти! – грубила вона мені: – Дурепа ти. Дівка нерозумна та легковажна, – глузувала.
Он як?! Не я?!
І тоді я вигадала Марусю, свою героїню, своє відображення. Хоча… Маруся – це не я. Ну, або майже не я. Або не зовсім. Відмінність між нами в тому, що Маруся-персонаж значно краща за мене, авторку. Вона сміливіша, рішучіша, кмітливіша. Шляхетніша. І… більш довірлива.
І, врешті-решт, відповідальності в мене менше, бо щойно вона, Маруся, потрапила до цього рукопису, облаштувалася там, вона одразу ж зажила своїм життям, почала поводитися так, що я, авторка, не припиняла дивуватися і здійснювати вчинки, на котрі я сама ніколи б не зважилася.
Вперше Марусю привели до фортеці батьки. І ще з ними був друг батьків, колишній однокласник Оленки та Олега, Тищенко. Професор Тищенко. Коли професор увійшов до будинку – легкий, кістлявий, підсушений сонцем, – він сів поряд із п’ятирічною Марусею, простягнув їй руку і відрекомендувався:
– Тищенко.
– Маруся, – серйозно відповіла Маруся. – Тищенко – це твоє ім’я?
– Так. Це моє ім’я, – відповів
