старовинним замкам і фортам, намагалися не турбувати зайвий раз. Навкруги могли бути гроза та буревій, снігопад і заметіль, а у фортеці робилося тихо і спокійно, сухо і безвітряно. Аргідава, жива, загартована випробуваннями, тисячу разів відроджена з попелу, переповнена, перенасичена людськими почуттями – ненавистю, люттю, страхом, любов’ю, мужністю та звитягою, – пам’ятала і народження, й смерті, чула останні стражденні стогони та відчайдушні бойові кличі, була німим свідком підступних підлих інтриг та убивств, полону невинних, відкупу винних, вона, самотня, то замерзала в крижаних лещатах зимового Дністра, то розжарювалася в киплячій від пожеж воді, безмовно страждала і руйнувалася, відчайдушна, шалена, сиротлива й тужлива, вона, велична, раптом почала приглядатися та дослухатися. Дослухатися і придивлятися. До Марусі. І надсилати знаки. І надсилати випробування.
Чому, чому?.. Бо вірила.
І найвірнішим посвяченим другом у цьому впізнаванні двох – фортеці та Марусі – був Тишко, великий друг Тишко. Між ними була таємна домовленість: Тишко привозив Марусі «секретні» книжки, відеофільми, світлини розкопок. Вони годинами сиділи в дитячій, вони могли увесь день вештатися фортецею, невпинно балакаючи. Точніше, Маруся – запитуючи, Тишко – відповідаючи, докладно, запаморочливо цікаво. Коли він приїздив, Маруся бігла до нього перша, смикала його: «Привіз? Що ти мені привіз?», хапала його за руку в нападі ревнощів, скиглила поряд, коли він обідав або теревенив з батьками про дрібниці, вона благала, щоб якнайшвидше… І Тишко, справжній вірний друг, радісно поступався.
Коли їй виповнилося шістнадцять, Тишко не приїхав. Обіцяв. Але не приїхав. Батьки приховали від неї в її день народження, що Тишко раптово помер. Не хотіли засмучувати. Проте Маруся і без того була похмурою, невдоволеною, бурчала. Казала, що Тишко її покинув, почувалася нещасною, бо мала намір урочисто оголосити йому, своєму улюбленому другові, що вже вирішила, куди вступатиме, де і чого навчатиметься. Була певна, що Тишко зрадіє. А він навіть не зателефонував. І, вештаючись знічев’я будинком, вона не витримала і зателефонувала йому сама. Вигадала навіть щось на зразок:
– Ану вітай мене! Ти що, забув?
Маруся та її батьки, Оленка й Олежик, поїхали прощатися з другом через два дні… Маруся йому сказала, як і хотіла. Вона сказала, обережно торкаючись нерухомого його плеча:
– Тишко, я йду в археологію. Ти не заперечуєш?
Мені, щиро кажучи, вона важко давалася – ця книга. Кілька разів я схоплювалася з-за столу, сама на себе кричала, сердилася, кидала роботу і йшла геть. Назавжди. До сусідньої кімнати або до кухні. Господи, як багато я їла через усі ці прикрощі! Я ж повсякчас щось жувала. Двічі видаляла файл, вбивала крок за кроком. «Зберегти?» – «Ні!» – забивала я курсор у варіанти відповіді, файл переходив у кошик, я мстиво обирала опцію «Очистити кошик». Вставала, струшувала руки, робила сім’ї офіційну заяву: «Вбила Аргідаву» – і знову рішуче перла до холодильника. Але рукопис все
