і щоб я після того, як сяду, уточнив, де опинився. Внизу з’явилися червоні дахи, пасовиська з вівцями, а вдалині виднілися гори, і я летів до них. Та щойно пролетів кілька миль від берега, двигун замовк, і запанувала глуха тиша. Все, пальне закінчилося. Я скерував ніс літака вниз, намагаючись спланерувати його ще до того, як почнуться гори. Він слухняно знижувався, вигойдуючись крилами в повітрі, наче альбатрос. Вести літак у суцільній тиші ще неприємніше, ніж під час бурі, тиша тисне на свідомість. Страху я не мав, уже доводилося садити літака при вимкненому двигуні, хоча була небезпека, що вітер, який дув у спину, може таки занести літак на скелі, а вони були геть недалеко. Внизу зеленіли луги й мочарі, панувало суцільне безлюддя, хоча вздовж гір сіріла дорога. Літак вдалося посадити на луг, від дороги його затуляли кущі й дерева. Я зв’язався по рації і повідомив, де я. Потім зайнявся скринькою. Я подумав, що буде недобре, коли вони побачать тріщину, і спробував стулити стінки, але це мені погано вдалося, тріщина хоч і стала вужчою, але не зникла. Я перевернув скриньку тріщиною вниз, сподіваючись, що вони нічого не помітять, і загнав її назад у пази та примоцував. Потім витяг з торби пляшку вина, яку прихопив саме для такого випадку, і перехилив у себе. Закусив сиром і беконом.
Від Баррі до місця, де я сів, було десь понад шістдесят миль. Отже, в мене зо три години часу, бо їм доведеться долати шлях через гори. Я заліз у кабіну і задрімав, накрутивши будика. Коли прокинувся, почув удалині шум мотора, а незабаром побачив вантажівку з брезентовим накриттям. Я вийшов з літака, вибіг поза дерева й помахав їм. Авто звернуло з дороги й рушило до мене. З авта вийшли двоє чоловіків, у яких я впізнав тих самих інженерів, що споряджали літак до Канади. Вони залізли під брезент, витягли бак з пальним і понесли до літака.
– Ми привезли пальне. Вам треба таки дістатися на базу, а вантаж ми заберемо.
Я стояв біля літака і прислухався, поки вони поралися. У їхніх голосах вчувалося невдоволення; коли дійшла справа до скриньок, вони про щось перешіптувалися, але я не міг розібрати слів. Коли вони винесли скриньки й поклали їх у свою вантажівку, один з них сказав:
– Вас добряче потрусило, бачу.
– Потрусило не те слово.
– Вм’ятини на баках від скриньки?
Отже, вони помітили тріщину. Я кивнув, не передчуваючи нічого доброго для себе.
– А ви потім її назад примоцували. Вже тут?
– Так. Під час лету це було неможливо.
– А сенс?
– Сенс такий, що я думав заправитися і летіти далі туди, де мав скинути ці скриньки.
– А може, ви хотіли приховати від нас тріщину, що навіть намагалися склепати її докупи?
У голосі його вчувалася прихована загроза. Їм не сподобалося, що скринька тріснула, а я міг довідатися про їхній вантаж. Я вдав дурника:
– Я подумав, що пошта могла висипатися, якщо б продовжував з нею летіти.
