мемуари. Ян хоче в білих плямах Другої світової війни розібратися… І, – усмішка, – боїться набрати кілограмів. Каже: за місяць схуд на десять кілограмів, а тепер, з таким наполегливим годуванням, – кидає оком на Олену, – можна легко повернутися до попередньої ваги…
– Ви знаєте, – кажу йому, – хто першим назвав таких, як ви, кіборгами? Самі бойовики. На початку вересня один з бійців так званої «Новоросії» написав: я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо… І далі, близько до тексту – намагалися, мовляв, штурмувати, але нам так вломили, що змушені були відійти… А висновок був такий: не знаю, хто там сидить, але це не люди, це кіборги…
Ян невизначено гмикає, я цього слова – кіборг – від нього не чула. Як і інших слів – патріот, герой, батьківщина… Він і про бій за аеропорт розповідає буденно, звичайними словами.
Розмови, розмови, розмови… Вони тут лікують. Вони тут душу перевертають, знімають з неї тягар. Волонтерка Настя (та, що перевелася на заочне й у госпіталі щодня) переконана, що це іноді найголовніше – поговорити з хлопцями, просто послухати їх з розумінням. Але воно не завжди так буває, щоби усе збіглося – настрій, певний час, реакція… Приходить бабуся з домашньою картопелькою, загорнутою в газети, у кілька рушників. Ще гарячою. Хлопці вдячні їй, хоча саме цієї хвилини їм їжа до рота не лізе, але й бабцю ображати не хочуть, з’їмо, кажуть. Трошки пізніше неодмінно з’їмо. Бабусі цього замало, її переповнює співчуття, і вона сама усе псує: ой Божечку! – зі схлипом, з надривом, до когось безногого: – бідна дити-ина! та що ж з тобою зробили… та як же ти тепер?…
Й без того на серці скребло, а тепер і поготів – хіба встати й вийти. Курити. Хто може встати.
Тому Настя часом зупиняє деяких відвідувачів біля ліфта: ви до кого? «На солдатиків подивитися…» – «Подивитися? – обурюється вона. – Хіба ж це зоопарк?…» Настя, за її власним визначенням, «відповідальна» за хірургічний корпус, за те, щоб хлопці тут мали усе необхідне… Інформацію, списки потреб дівчата виставляють на Фейсбуку на сторінці «Волонтерської сотні».
Про один із найпам’ятніших днів Настя згадує так: «Це коли у корпусі було погано з водою… звичайною питною водою. Її практично не було. На сім палат – одна баклажка, і усі хлопці просили пити…»
У воді завжди найбільша потреба, а з одягу найперший дефіцит – спортивні штани. Хто б сказав ще рік тому, що найкращим подарунком для дівчини буде кілька чоловічих треників…
Якби Настя була літературним персонажем, якби оповідання про неї було не фотографією, а написаною з натури картиною, то цю дівчину привело б у волонтерство ніщо інше, як кохання. Потреба підтримати близьку людину вийшла б за рамки романтичних стосунків, розрослася б до необхідності допомагати багатьом, стала б стилем життя. Оповідання про Настю мало б світлий фінал. Її майбутнє проглядалося б у тому, що вона відчуває і що робить тепер.
3
Під вечір береться мороз.
