сонце не било в очі. Помешкання без меблів, за яке ще треба було сплачувати комунальні, обійшлося у дві тисячі гривень на місяць, і то вітчим доводив: по великому блату. Ще й просили нікому не казати, як людина нахабно збиває ціни.
Птаха не чекав сам від себе, що йому сподобається аскетична обстановка. Спав на широкому ортопедичному матраці, який позичив у когось на невизначений час той-таки підприємливий вітчим. Книжки купками стояли в кутку. Верхнім світлом майже не користувався, пристосуваши собі велику лампу на прищепці до опалювальної труби. І, звісно, новий ноутбук.
Інтернет для Птахи означав світ.
Саме з мережі дізнався про зібрання людей на Майдані.
Вибрався туди з цікавості. А ще – бо кілька однокурсників та народ із паралельного потоку вирішили організуватися самі через Facebook, де давно сиділи й часом до глупої ночі різалися не на життя, а на смерть у коментарях чи чатах. Насправді Птаху туди, на акцію, не сильно тягло. За весь період свого життя в столиці дуже часто бачив різні масові зібрання проти чогось, жодного разу не пригадавши, навіть не відшукавши в мережі повідомлення про бодай частковий успіх хоч одного. Ще й не посоромився озвучити сумніви товаришам, і ті прогнозованим хором його затюкали. Мовляв, активні люди не просто мають право – а повинні використовувати це право на протест. Результат, доводили Птасі, безпосередньо залежить від якості того, проти кого протестують. І раз народ, не важливо, у якій кількості, зазвичай протестує проти того, хто наділений бодай невеличкою владою, це означає – влада в країні не найкраща.
Хоч у центрі, хоч – на місцях.
І все одно Птаха звик робити щось не заради процесу.
Він прагнув результату.
Маючи «відмінно» з математики й бувши чемпіоном Козятина з шахів, тобто прораховуючи за звичкою ходи, хлопець доходив власним розумом: ні до чого суттєвого, крім струсу повітря, протестні акції не призведуть. Раз так – у них нема жодного практичного смислу. І відповідаючи тим, хто кричав: «Так що, отак тупо сидіти й мовчати?», казав: «Не хочеш сидіти тупо – сиди гостро. Напиши пост про те, як ти глибоко обурений. Його прочитає рівно та кількість людей, котрі прийшли б на заявлену акцію. Або навіть більше: читати пости в Інтернеті – більш вдячна справа, ніж витрачати час на наперед провальні заходи».
– Ми хочемо вийти, аби нас побачили? Чи хочемо бути почутими? – сперечався якось із одногрупником Геною, заводячись та бризкаючи в запалі слиною. – Побачити – окей! Ми прийшли. Стоїмо мовчки. З тим же успіхом викладіть свої фотки в мережу! Аби почули? Так те ж саме можна написати й поширити! Ну, зрозумійте ж – нічого, зовсім нічого не зміниться довкола!
– Та чому ти так уперся! – кричав той у відповідь.
– Бо для змін та навіть процесів потрібна згода сторін! – махав руками Птаха, збоку нагадуючи диригента. – Ось якби ти, Генич, не почув від Любки «давай», коли запропонував одружитися,
