майже синхронно зрушили з місця, заблокувавши проїзд. Їхні водії, не ховаючись, вибралися з кабін і швидко розчинилися серед транспорту, пірнувши в сигнальну какофонію – довкола загули дружно й обурено. Вибравши момент, Котя вирулив уперед, обігнавши «лексус» із жовто-блакитними стрічками з обох боків, наблизився до перешкоди й вийшов, маючи серйозний намір відшукати й приволочити за карк хоча б одного з водіїв.
Інспектор намалювався відразу. Машину ДАІ Котя помітив тільки тепер, вона скромно, ніби так треба, притулилася недалеко від місця пригоди. Інспектор якось назвався, його просте для сприйняття ім’я зовсім не цікавило Стогова. Як, зрештою, усіх інших, хто тут же запрудив вулицю й узяв територію широким неправильним колом. Він звелів Коті прибрати свою машину, бо вона перешкоджає руху. Коли ж почув у відповідь, хто саме тут заважає, спокійно мовив: «Тоді будемо вирішувати. Напросився», – і після того запхав Котіни документи собі під прихисток бушлата.
– Ганьба! Ганьба! Ганьба! – звичним злагодженим хором відповів на це натовп.
Стогов помітив: до людей з Майдану долучаються звичайні перехожі. Спершу – не активно, просто з цікавості, явно збираючись постояти й піти. Але дуже скоро байдужих довкола майже не лишилося. Заклик: «Банду геть!» підхопили вже ті, хто вирішив не зупинятися, проходячи в своїх справах повз зібрання.
– У мене купа свідків, командире, – Котя далі тримався миролюбно.
– Так і говори з ними, – почулося у відповідь.
Даішник не збирався давати заднього. Його напарник від машини стежив за парою з неприхованим азартом. Підсилювало інтригу ще й те, що обоє виявилися майже однаковими на зріст. Клацнуло кілька апаратів. Котя не мав сумніву: десь за годину перші фото виринуть у мережі, та ще й із підписом на кшталт «Битва гігантів».
Може, й так.
Тільки битися з гайцем Костянтин Стогов не збирався.
Говорити з ним безглуздо. Розвернувшись, Котя пішов до джипа. Крики на його підтримку грянули з новою силою. Складалося враження – один із велетнів, той, котрий за нас, програв та змирився з цим.
Нехай, вирішив Котя.
Витягнути з багажника буксирний трос – справа кількох секунд.
Даішник, не зводячи з нього очей, напевне, до останнього не вірив, що зухвалість одного може бути такою ж безмежною, як його власне нахабство. Або, скоріш за все, гайцеві стало по-людськи цікаво, чим же все може скінчитися.
Тому й не квапився втручатися.
Котя, між тим, обійшов найближчий до себе бус. Трохи пововтузившись, зачепив буксир.
Даішник ступив уперед – наміру забрати трос не приховував.
– Ганьба! Ганьба!
Людський струмок обтік його, заступивши дорогу.
Зі сторони Володимирської вже рухався міліцейський патруль. Інакше, ніж у бронежилетах та з автоматами, стражі порядку давно вже вулицями не ходили.
Котя вже сидів за кермом. Обережно розвернув
