«Історії русів» – віру в кару за гріхи, в велику історичну Немезиду, що нагороджує за праведність і карає за зло не раз рукою поганців, «не їх милуя, но нас карая». Те саме читаємо в «Милості Божій», а в «Іпатіївському літописі» називається Божу справедливість «батогом Божім», що спадає на народи «гріх ради наших». Народи, що відступили від Його заповідей, «казнить Бог смертю или гладом, или наведеніем поганих». Ярость Божія трясе народами і землями, бо «гріхи многія от земли отрясти хощеть, яко листвіє од древа». Про помсту справедливого Бога благає Копистенський: «О, Боже справедливий, з високости призри а одмсти!» У Величка читаємо, що запорожці присягали ім’ям «страшного Бога», а при умовах «покликали на свідка страшних сил Бога», у Справедливість якого, нагороджуючу або караючу, вірили. В цім наставлянні проглядала стара наша не лише церковна, але й світська традиція, традиція «Златоструя», «Слова о казнях Божііх», з її теорією Божих кар за «гріхи» суспільності, традиція, яка пізніше – особливо в козацькі часи – набрала чисто національного характеру. (Див. про це між іншим у книзі П. Вернера: «Начерки до історичної й культурної думки в Київській Русі», Бреслав, 1944.)
На кожнім кроці в літературі козацької доби стрічаємося з тим самим поясненням не одної нашої катастрофи: як кари за гріхи. Де занепадає моральна, духова сила, розпадається і гине й матерія, гинуть народи, від зісланої «зневаженим Божеством» кари.
За які ж гріхи?
Ізраеля – як стоїть в Ісаї і в Єремії – скарав Бог за те, що його сини «почали чинити, що Господові було не до вподоби»; за те, що його сини поклонилися Ваалові, що звернули з дороги, «що нею ходили батьки їх, слухаючи заповідей Господніх»; за те, що «не схотіли стати чистими, перестати чинити зло», не хотіли «шукати правди», стали «відступниками, багато перейняли від народів східних», ставши «з синами чужоземців у побратимстві»; за те, що «кожний жив по упрямству серця свого, не слухаючи Бога»; за те, що «поступали по законах народів, що навкруги їх»; за те, що стали «необачними», перестали бути «твердими і умними»; за те, що народові далекому, посланому ним за кару Вищою Справедливістю, «не млявому, не оспалому, невтомному» не могли протиставити такої ж невтомності й твердості. І якраз ті самі гріхи випоминали землякам і наші літописні, починаючи від київських і литовських і кінчаючи козацькими. За ті самі гріхи карає своїх земляків і Шевченко. Він теж знав, що Господь «люті зла не діє без вини нікому». Як історична Немезида, приходив Бог «на отмщеніє язикам і в науку людям», як «правдамста», що карає люд цей, як «удар грому», бо зледащіли, бо допустили, що «над дітьми козацькими поганці панують»; бо «тому і висяться царі» на нашій землі, що «дрібніють люди на землі»; бо ледве один козак знайшовся «із міліона свинопасів». Кара посилається як кара за гріх оспалості, за те, що на грішній землі замість «прадідів великих» розпаношилися «правнуки погані», що «дали себе в пута взяти». За те, що «не схаменувся люд грішний», «праведно Господь великий кайдани повелів кувать» на рід маловірів і недовірків, на «рід лукавий»
