сказав доктор Філюсь. – Коли вони почнуть буянити, ми змушені будемо втрутитись.
Гостей уже добре розвезло, й вони почали співати і чіплятися до санітарок, вигукуючи:
– А подати сюди хористок!
Кількоро добивались до кабін, в яких зачинився наш чоловік і не пускав.
– Це неподобство, – сказав бурґомістр, – ви не пускаєте людей до кльозету!
Лікарі пробували пояснити, як відшукати туалети, але все було марно. Гості бушували, кричали, перевертали крісла. Доктор Гольцман скомандував принести гамівні сорочки. Санітари кинулися на гостей і запеленали їх.
Депутат Цвібак, який досі все холодно спостерігав, урешті вигукнув:
– Панове! Кульпарківська революція звершилась! Вся влада вар’ятам! Гурра!
Під вікнами в саду галасував натовп хворих, там уже палав вогонь, в якому горіли історії хвороб.
П’яних гостей почали розносити по палатах. Мене схопив за руку Бездрик і сказав:
– Це добрий шанс! Тікаймо!
– В піжамах?
– Чому в піжамах? Ходи за мною.
Ми забігли в палату, де лежало кілька непритомних гостей. Ми їх розпеленали, роздягнули і запеленали назад. В темних костюмах і при краватках ми виглядали дуже пристойно.
Коли ми вийшли з палати, я побачив Ганульку. Вона мала на собі сукню.
– Я здогадалася, що ви затіяли, і готова вас супроводжувати.
– Свобода! – вигукнув я, і ми утрьох побігли назустріч невідомому.
Там, за мурами Кульпаркова, чекав нас божевільний, звар’йований і хворий на голову світ.
1992
Святе сімейство
– Ви поводите себе по-хамськи, – сказав я Сталінові.
– Що?
Він вибалушив отетерілі очі, нічого подібного, певно, не сподівався, але хутко зметикував, що коли не прореагує так, як належиться вождеві народів, то опиниться у ще дурнішій ситуації. Тоді він розмахнувся, щоб дати мені ляпаса, але я в останню мить відхилився, і його долоня заїхала по пиці Берії.
Щока в Берії відразу спалахнула багрянцем, але він тільки люто подивився на мене. Якби не присутність Сталіна, убив би мене. А так – тільки підійшов до дзеркала, примірився і ляснув себе по правій щоці. Коли ляснув удруге, щока набрала такого ж червоного відтінку, що й ліва. Берія задоволено мрукнув щось під ніс і знову підійшов до нас.
Сталін стояв розгублений, то ховав руки в кишені, то виймав і роздратовано сопів. Кидатися на мене ще раз якось не випадало в присутності стількох високопоставлених осіб. Нарешті видушив із себе:
– Цей петлюрівський шпигун… Цей петлюрівський шпигун… Так! Петлюрівський шпигун!
Його виразно заткало, він бризкав слиною і відчував себе невимовно пригніченим через свій зріст, бо сягав мені лише до грудей. Зрештою, так само, як і той пуголовок Берія. Нарешті рвучко вийшов з кремлівської зали, лишаючи мене віч-на-віч з божевільним Лаврентієм.
Всі інші вожді революції,
