і в останню мить голос його зірвався на якийсь півнячий вереск.
– Брехали, Максиме. Ви погано уявляєте собі нашу службу й наші можливості. Уже перші ваші слова сьогодні були брехливими.
Макса кинуло в холодний піт.
– Отже, ваше прізвище?! – єхидно запитав Микола Трохимович.
У кімнаті панувала мертва тиша. Розширені Максимові зіниці були повні відчаю.
– Ваше справжнє прізвище! – з притиском і погрозою в голосі повторив оперативник.
– Шмойль, – видихнув Макс.
– Ім’я та по батькові?!
– Максим Товійович.
– Хто і коли вніс відповідні зміни в документи?
– Моя мати. В 1947 році.
– Навіщо?
Максим мовчав.
– Я, до речі, можу відповісти за вас. Ваша мати Мойра внесла зміни в документи з однієї простої причини – тому, що ваш батько, Товій Мойшевич Шмойль, зник за невідомих обставин і за її (і нашими також) підозрами причетний до якоїсь таємничої, заплутаної історії. Ну, що ви на це скажете?
– Я… я… ніч-чого не можу сказати.
– Правильно. Бо ще тоді пішки під стіл ходили. Але ви, товаришу Смаль, могли щось знати від вашої дорогої матінки. Зрештою, від тещі Клавдії Огром’як, яка, якщо я не помиляюся, є зараз немічною і доживає віку під вашою опікою. Так чи ні?
– В-вона д-доживає…
– Та заспокойтеся ви! Нате ось, випийте, – примирливим голосом промовив Микола Трохимович і налив горілки.
Макс єдиним ковтком кинув пекучу рідину в пересохлу горлянку.
– Заспокойтеся. Ніхто не збирається вас переслідувати за таку невинну брехню. Я б і не згадував про це, якби ви не почали впиратися.
– М-можна ще? – запитав усе ще тремтячим голосом Максим і простягнув руку з порожньою чаркою.
Гість поглянув на нього і, усміхнувшись, налив знову – цього разу й собі також.
– Тепер, я надіюся, спілкуватися нам буде простіше, – кивнув оперативник, голосно видихнув повітря і випив. – Нас, Максиме Анатолійовичу, – при цих словах Микола Трохимович грайливо блиснув оком, – цікавить у цій історії все – від того, хто і як убив Гюнтера Вольфа, і аж до таких подробиць: що, скажімо, зазвичай любила їсти на сніданок ваша бабуся. Зрозуміло?
– Але ж я нічого не знаю.
– Вірю. Вірю, товаришу Смаль. Але ви можете дізнатися. Розпитайте в сусідів, поговоріть із тещею – замість того, щоб день у день з нею сваритися. Не кленіть її. Замість того краще провітрюйте її кімнату, кажуть, там добряче тхне, а це шкідливо для здоров’я. Клавдія Огром’як – надзвичайно цікава жінка, й вона може дуже багато знати. І запам’ятайте ось що: нам хочеться, щоб вона ще трохи пожила на світі, розумієте мене? Дуже-дуже цікава жінка…
Марина ввійшла на кухню й поставила біля столу торбину з продуктами.
– Ось. Купила кефіру, можна буде картоплі насмажити. У гастрономі сьогодні – страшний суд. Люди за маслом стоять. Так що
