– слід від кулі. По обличчі і на руках розкидані темні сліди ударів – видно, боровся. А все-таки він і мертвий був чудово гарний.
«Вернуся післязавтра…» – мимоволі спімнулася мені зустріч з ним у лісі.
По короткій відправі на рушниках виносять тіло з церкви. Постановлено нести на руках аж до манастиря. Нестимуть парубки і дівчата на зміну.
Щонайменш п’ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, по селам, жінки і дівчата – окремими групами. Сум і суворість лежали на всіх обличчях. Було якось трохи незрозуміло, чому ці всі люди приймають так близько до серця смерть цього немісцевого, чужого бурлаки, який забрів сюди минулого року з степів Херсонщини.
Чорнота наче вгадав мою думку:
– Тут в минулому році ховали своїх вбитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону… Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях – це річ звичайна. Не так зворушує…
Ми обігнали валку і поїхали до манастиря. Залога сумна готовилася до зустрічі свого любленого веселого сотника, що повертав з прогульки на Побережжя. Між двома церквами, поруч чиїхсь старовинних могил з посадженими коло них – тепер вже велетенськими – деревами, була вже готова глибока хата для нього. На манастирській кухні готовився заупокійний обід.
Нарешті процесія увійшла в манастир, і відкриту домовину поставили на землю коло ями. Дівчата, що несли покришку, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.
– Ах, чортів син, чортів син! – зітхнув[47] він і, коли старенький манастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися. Був він людиною глибоко реліґійною.
Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве «Вічная пам’ять», серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забита домовина спущена на зв’язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини…
Почотом для сальви командував Йосип Оробко, та[48] грізна хвиля пострілів із десятка тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги. За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.
Синьо-жовтий прапор полку гайдамаків Холодного Яру. Копію люб'язно надав Михайло Ковальчук.
Оригінал зберігається в ЦМЗС Росії.
Малюнок чорного прапора Холодного Яру з журнального видання («Рік в Холодному Яру», лютий 1933 р.).
Уривок із зведення розвідки тилу військ Київської області ЗСПР про повстанців південного сходу Київщини (кінець 1919 р.). Знайдено Михайлом Ковальчуком.
Оригінал зберігається в ЦДВА Росії.
«Як умру, то поховайте…» – затягнув сильним басом немолодий селянин, що, спершися на рушницю, стояв у першому ряді. Могутні, величні хвилі пісні понеслися над лісами, відкликаючись луною
У вид. 1934 р.: «зідхнув».
У вид. 1934 р.: «але».
