таємниця кровавої[89] сумної долі України застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вищирені зуби черепів і табличка «Володіння Холодного Яру»… Могутнього німого владаря, що віки назад усміхався і тепер усміхається смертю і боротьбою, яка не знає жалю…
Виїжджаємо на край лісу і розлогим в тому місці схилом з’їжджаємо в Холодний Яр. Назад звідси видно тільки круті схили й смугу неба. Другий бік крутий відразу, і на ньому, поверх над поверхом, видніються порослі лісом вали.
– Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими був перетягнутий ланцюг. Оповідають, що одного зрізав кілька-десять літ тому якийсь старий козак, що приїхав з Кубані, і забрав захований в його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого пожичив[90] на ніч пилку і сокиру. В яру поганенький струмочок і озерка – а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Літом у струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш.
Взагалі в яру літом холод, хоч наверху і спека.
З’їжджаємо в глибоку балку, яка іде попід лісом. По обох боках її розкидані селянські господарства. Це Мельничанські хутори – продовження села Мельників. Коло одної хати Андрій стримав коня.
– Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати.
Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять з книжкою два гарні русяві хлопці. Під образами на лавці стоїть дві анґлійські рушниці. Під лавкою – велика бляшана скринька з набоями. На вікні зложені ручні ґранати.
Побачивши нас, бабуся сплеснула руками:
– Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!
Вітаємося з старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати, як воно живеться. Бабуся зітхає.[91]
– От так… Помочі мені нема ніякої, сама, стара… Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати – хай би женився вже котрий! Невісточка молода – і поміч була б мені старій, і в хаті якось веселіше було би…
– Не журіться, мамо! От Україну відвоюєм, тоді відразу дві невістки приведемо вам.
– Коли б Господь дав скоріше! Андрієчку, може, вам зсмажити чогось, може, їсти хочете?
– Дякуємо. Ми на хвилинку – їдемо дальше.
Побалакавши трохи, сідаємо на коней. Через який кілометер з хати вибігає без шапки селянин:
– Агов, Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав – перша сорта! Баба вареників макітру наварила – поможітьно змолоти!
Андрій стримав коня:
– Зайдем… добрі хлопці. Та й їсти захотілося трохи.
Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками. Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім», накритий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:
– Не дивись, брате, – «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з’їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо
У вид. 1934 р.: «кривавої».
Так у всіх прижитт. вид. (пор. на стор. 94).
У всіх виданнях, окрім журн. вид. 1933–1934 рр., тут і далі: «зідхати», «зідхнути».
