вже буде тобі на онучі…
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.
Недалеко села знову перепиняє селянин:
– Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
– Тільки що у Свирида макітру вклали.
– Та ще з десяток і моїх вміститься!
– Що я тобі, верблюд, чи що?
До воріт підходить з подвір’я високий сивий дідусь і, закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.
– Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
– Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад – заїду за медком…
– Бач який! За медком! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
– Нема часу, діду, до отамана треба…
Це дід Гармаш. Дев’ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти – пережене. Старий вояк… В Криму в 1854 році воював, на Балканах був… От як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину – заїдь як-небудь до діда і постав пляшку горілки… Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі по татарах з гармати червінцями стріляв, коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв…
В селі на вулиці[93] – рух, співи. Ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах – примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.
Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха:
– Андрію! «Забіліли сніжки»!
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «Сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором, затягує:
То не вітер в степу грає,
не орел літає.
Ой, то Сірко козаченьків
до Січі скликає.
Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали тріо «Степову могилу». Та виконання тут було вже дійсно артистичне. Коли попращалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, та й парубок теж.
– Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок – місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких «простих». В селі панського убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати або ще чогось, кориснішого.
Під’їжджаємо до хати, накритої сніпками без кроквів.
З-під стріхи чорніють сліди пожару.
– От і отаманова резиденція. Не хоче старий Чучупака і накривати по-людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить, – тоді накрию.
На подвір’ї до плота прив’язано з десяток осідланих коней. Стоїть дві тачанки. Прив’язавши коней і кинувши їм сіна, заходимо до хати. За столом декілька незнайомих мені людей, серед яких пізнаю матвіївського отамана. В куті коло дверей зложені рушниці, ручні
У вид. 1938 р.: «на вулицях».
