хору і п’єса «Паризька комуна», доклади про міжнародне і внутрішнє положення. Відсилає відповідь, що приїде. Відговорювали, щоб не їхав – може, яка засідка. Жінка молода в плач… але ти ж знаєш його!
Зібрали чоловік двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своїй тачанці. Приїжджаємо до театру. Половина хлопців з парою люїсів зосталися на дворі, його візник тачанку поставив так, щоб з кольта добре було бити, на міномет хлопець сів, Богдан люїса на плече – заходимо до залі.[94]
Орхестра нам зараз марш[95] врізала, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: «Товарищ Богдан, товарищ Богдан», «как бы там насчет объединения обоих дивизий» і т. д. Посадили нас у першому ряді. Виходить на сцену воєнком: «Товарищи! Зараз місцевий хор виконає
«Інтернаціонал». Попрошу всіх встати!» Підняли заслону. Богдан встає і люїсом до підлоги як гримне!
– Чому «Інтернаціонал» на початку? Ви знаходитеся на Україні, а наш народній гимн «Ще не вмерла»!
Підняли галас:
– Товаріщ Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?
– Як контрреволюційна? При царі за неї в тюрму садили, і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а «товаришів» в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народній гимн – інакше нам з вами не по дорозі!
Пошептались, згоджуються… Ну а хор наш, просвітянський, як врізав, аж стіни трясуться. Скінчили. Воєнком знову виходить: «А тепер, товарищи, буде виконаний гимн трудящихся всіх націй!» Богдан люїса на плече:
– А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!
Заля[96] так і завмерла. Ми вийшли, на коні, і поки «товариші» надумалися – були вже за Олександрівкою…
На дворі почулися голоси. Виглядаю у вікно. Приїхав якийсь високий огрядний чоловік на здоровенному сірому коні. З ним другий, маленький, на невисокому «кірґізові».
– Боровицький отаман Солонько.
– Дон Кіхот і Санчо… – сміється Петро Чучупака. Велетень, низько нагнувшися в дверях, заходить до хати.
Одягнений у високі рибацькі чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку-фінку. За плечима люїс, на поясі револьвер і п’ять ґранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.
– Ну що, Солонько, багато «товаришів» за зиму засолив? – питається чорноліський отаман.
– Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіш: за ноги і в Дніпро – пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?
Мамай мотнув головою.
– Добре тобі наверху… Накидав того літа, а вони в наших плавнях позатримувалися – всю січ мені засмерділи.
– Ну а до мене трипільські та ось його пливли! – кивнув Солонько на Чорного.
Петро Чучупака – начальник штабу – піднявся:
– Ну,
У вид. 1934 і 1935 рр.: «в середину».
У вид. 1938 р.: «марша».
У вид. 1934 і 1935 рр.: «саля» (пор. на стор. 87).
