глянули на одного із своїх. Той виступив вперед:
– Які частини? Як звуть начальників? Тільки кажіть правду, бо я сам дорошенківець.
Після того як цей старшина назвав йому частини і командирів, особливо як сказав, що й його дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кійком та люлькою веде позаду 2-й Запорізький полк, дорошенківець радісно усміхнувся і звернувся до товаришів:
– Наші.
Отаман віддав наказ здіймати лаву з позиції і післати зв’язки до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої – українці…
Кілометрів через три зустрічаю п’ять кіннотчиків на міцних невисоких степняках. Два в місцевих козацького крою чорних киреях, три в чорних довгих жупанах з грубого сукна, з-під яких видно широкі, теж чорні, штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні ґранати. Приймаю їх спочатку за наших «чорношличників». Під’їжджають спокійно, видно, вже знають, з ким мають зустрінутися.
Зупиняю:
– Якої частини?
– Гайдамацького полку Холодного Яру.
– Багато у вас козаків тепер?
Глянули один на одного. Видно, не знають, чи відповідати.
– А хто його знає?! По домам[8] зараз усі… Одні бурлаки та частина кінноти в манастирі, – відповідає немолодий вже козак.
– А штаб де у вас, в манастирі?
Хитро усміхається:
– Поїдете, то побачите… як треба буде…
– А ви ж куди це – в розвідку?
– Ні… Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися… Хто далекий, то вже мусить з черницями «душу спасати», а нам – як треба буде – осідлав коня, та й за дві годині в сотні.
Під’їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом, коло дороги, на високому місці висока могила-курган. Злажу з коня і видираюся на неї. Наверху просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву, це старий козацький дозорчий курган. Видно з нього далеко. З боку, звідки йдемо, і праворуч видніються ліси; ліворуч, в напрямку Чигирина, теж смуга лісу, а посередині гола рівнина – широкий вихід у степи.
Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа «гостей» – татарських загонів із степу.
При в’їзді в село зустрічаємо групу селян з рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.
Виділяю квартирієрів – треба розмітити кватири[9] для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.
– Немає у нас старости.
– Ну, голова, чи «приседатель» [10]…
Молодиці переглядаються і потискають плечима:
– Нема ні голови, ні предсідателя…
– Ну а хто ж над вами в селі старший?
– Отаман є!
Козаки сміються.
Веселий козак з числа
У всіх прижитт. вид. «по» вжито то з давальним, то з місцевим відмінком множини.
Так у всіх прижитт. вид.
Тут і далі написане російською мовою виділено курсивом.
