австрійської кавалєрії і шапці січових стрільців. Черниця, оглянувшися на вікна, загребла снігу і пустила ним в «напасника».
Не поможуть поклони… Молодість свого не хоче дарувати, і коли ігуменю молоде палке кохання загнало до манастиря, то воно ж, мабуть, не одну дівчину, що виросла тут, вижене із нього.
На другий день маю весь час гостей. Заходять старшинилубенці. Бачу Чорноморця – гарний хлопець, вартий триста поклонів… Скінчив духовну семінарію в Полтаві і пішов «козакувати». Заходять два хлопці в австрійських куртках, як виявляється, січові стрільці: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усі розпитують про фронт, про партизанський похід. Стара сестра Маланя тричі на день натирає і поїть своїм зіллям. На четвертий день горячка зникла. Нога теж трохи стухла і не докучає так. Хочу піти побачитися з Абреком, та моя лікарка поки що не дозволяє. Кажу Івасеві, який весь час розглядає мою зброю, щоб привів під вікно. Кінь, вичищений і, видно, не голодний, вибрикує, тягаючи за собою малого козака.
Підвечір заходить Чорнота і надзвичайно схвильований сідає[39] коло мене.
– Ех, чортів син, чортів син! Лялька чортова! Не казав я йому, що так буде?! Спідничник задріпаний!
Здогадуюся, що річ про Компанійця.
– А що сталося, Андрію?
– Що… Нічого… Вбили дурня, та й все. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили коцурівці із Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, і Іван ні за цапову душу загинув… Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро к трьом бісам. Ти ж тільки подумай, із-за якоїсь задріпаної спідниці такий хлопець загинув. Думаєш, багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так по-дурному[40] загинути? Пику б йому за це побити треба було…
– Негоже, Андрію, покійника так величати… Моя заувага[41] трохи охолоджує його.
– Любив я його сильно, хлопець же який був – орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирі ховати будем. От уже «дівоче царство» сліз напроливає! Вони ж з усіх довколишних[42] сіл бігали до манастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні – вдовичка, чорт зна звідки, його причарувала!
На другий день рішаємо з Чорнотою поїхати до Мельників. Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий, м’який[43] валянок, принесений звідкись Андрієм. Андрій відноситься до мене чомусь приязно, і зауважую, що зо мною не такий брутальний, як з другими. Загадка трохи роз’яснюється, коли сідлаєм коней.
– Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь, то значить, що добрий чоловік.[44]
Говорить він тоном, що не допускав заперечення. Зближає нас те, що, як виявилося, ми оба почали військову службу в кавказькій кавалєрії під командою князів хана Нахічеванського та Султан-Гірея і оба хапнули магометанської воєнної етики.
З’їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцеві важко поспішати за моїм горбоносим довгоногим Абреком, купленим за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.
Проїжджаємо
У вид. 1934 і 1935 рр.: «Чорнота, надзвичайно схвильований, і сідає».
У вид. 1934 і 1935 рр.: «безкорисно».
У вид. 1934 і 1935 рр.: «увага».
У всіх прижитт. вид. «довколишній» упереміж із «довколишний».
У вид. 1934 і 1935 рр. тут і далі: «м(’)ягкий».
У вид. 1934 і 1935 рр.: «то це значить, що він добрий чоловік».
