коридором, він чомусь відчув полегшення. Покинувши валізку і жбурнувши плаща на картонні коробки, що височіли тут горою, він, не запалюючи світла, пішов до кухні. Типове помешкання. Типова поведінка самотнього чоловіка.
За кілька хвилин він уже запарював чай, стоячи перед вікном. У тиші будинку йому й досі вчувалося бурмотіння його пацієнтів. Кожному психіатрові знайоме це відчуття. У них це називається «мелодія навіжених». Їхня невиразна балаканина. Їхнє човгання. Їхня маячня. В голові трохи гуло від тих звуків – так у викинутій на берег мушлі чутно невиразне шемрання моря. Навіженці ніколи не покидали його назавжди. Або, точніше, він ніколи не розлучався назавжди з відділенням Анрі Ея.
Аж із голови його вмить вилетіли всі думки.
З імли допіру виплив учорашній чорний всюдихід.
Авто помалу, дуже помалу рухалося вулицею, аж загальмувало біля його будинку. Фрер відчув, як закалатало його серце. Із авто одночасно вилізли двоє чоловіків у чорному одязі. Вийшли і стали в нього під вікнами.
Фрер спробував проковтнути кім’ях у горлі. Та марно. Не ховаючись, Фрер розглядав тих чоловіків. На зріст кожен був з метр вісімдесят. Під розстебнутими пальтами – темні, застебнуті на всі ґудзики костюми, що ледь лисніли у світлі ліхтаря. Білі сорочки, темні краватки. В обох було щось від гордовитої суворості чиновників найвищого рангу та заразом і щось від безжальної рішучості зарізяк.
Матіас наче закляк. Він чекав, що чоловіки увійдуть у хвіртку і подзвонять у двері. Таж ні. Вони не рушали з місця. Просто стояли під ліхтарем, навіть не намагаючись заховатися. Їхні обличчя цілком узгоджувалися з їхнім загальним виглядом. Перший, із високим чолом і зачесаним назад чубом, де проглядала сивина, носив окуляри в металевій оправі. У другого був небезпечніший вигляд. Довга, хоч і рідка чуприна. Кущуваті брови. Похмуре обличчя.
Дві мармизи з пересічними рисами.
Два самовпевнені сорокарічні плейбої в італійських костюмах.
Хто вони такі? Що їм від нього треба?
Знову спалахнув гострий біль у лівому оці. Він заплющив очі й помасажував повіки. Коли розплющив, примари вже зникли.
Анаїс Шатле не вірила своєму щастю.
Оце вже поталанило!
Тільки вона заступила на вечірнє суботнє чергування, як ось тобі – труп. І не просто труп, а вбивство! Справжнісіньке, за всіма правилами. Із дотриманням зловісного ритуалу і каліченням жертви. Щойно їй зателефонували, вона плигнула у своє особисте авто і помчала до вокзалу Сен-Жан, де виявили тіло. Дорогою вона весь час подумки повторювала отриману інформацію. Голий хлопчина. Сліди численних ран. Усе свідчить про збочення. Наче нічого особливого, та відчувається навіженство, жорстоке і темне… Не просто сварка, що недобре скінчилася, чи банальне вбивство з пограбуванням. Ні, це щось серйозне.
Насилу вгледівши біля вокзалу фургони з ліхтарями, що знай крутилися
