Коси вона постригла. Носила джинси або камуфляжні штани і шкірянки. Взувалася в рейнджери. Тіло в неї стало, як у справжнього спортсмена, нехай невеличке, проте міцно збите і з швидкою реакцією. Манера розмовляти, слова, тон – усе це стало шорстким. Та попри всі ті зусилля, вона так і лишилася гожою тендітною дівчиною з надто білою шкірою і великими здивованими очима, наче вийшла з казки про фей.
Ото й добре.
Хто не довірятиме офіцерові судової поліції з ляльковою зовнішністю?
Що ж до стосунків із чоловіками, то відколи вона повернулась у Бордо, Анаїс перебувала в постійному і поки що марному пошуку. Попри бравий вигляд, їй так хотілося спертися на тверде чоловіче плече. Пригорнутися до великого і дужого чоловіка й відчути на собі тепло його рук. Минуло два роки, та вона так нікого й не знайшла. Холодна звабниця пори розкішних вечірок, недоступна «снігова королева» вже не приваблювала чоловіків. А якщо їй і щастило заманити когось у свої тенета, утримати його вона все одно не могла.
Чи це було через її поведінку? Її неврози, що давалися взнаки в уривчастому мовленні, рвучких порухах і поглядах спідлоба? Чи її професія, що всіх лякала? Вона ставила собі всі ті запитання і знизувала плечима. Яка різниця? Так чи так, нічого не змінити, бо запізно. Вона втратила жіночість, як ото втрачають цноту, тобто безповоротно.
Тепер вона сиділа на сайті для знайомств.
Три місяці марних зустрічей і дурнуватих балачок із заплішеними телепнями. Приниження і нульовий результат. Кожна така халепа додавала їй ще більшої втоми і ще дужчої пригніченості чоловічою жорстокістю. Вона шукала приятелів, а знаходила ворогів. Мріяла про «Ніколи не забувай», а їй тицяли «Дванадцять мерзотників».
Вона звела очі. Сльози вже висохли. Тепер вона слухала «Райт вее іт білонз» групи «Найн інч нейлз». Крізь імлу на неї дивилися потвори із соборного даху. Ті камінні страховиська нагадали їй про всіх чоловіків, з якими вона мала справу, всіх тих клятих брехунів, що намагалися затягти її до ліжка. Студент-медик, що виявився насправді носієм піци. Підприємець, що жив на мінімальну платню. Одинак у пошуках рідної душі, в якого жінка мала народити третю дитину.
Потвори.
Чорти.
Зрадники.
Вона обернула ключа запалювання. Лексоміл уже діяв. Та головне – до неї повернувся гнів, а разом із ним і ненависть. Вони стимулювали її дужче, ніж наркотики.
Рушаючи з місця, вона згадала про головну подію цієї ночі. В її місті хтось забив невинну людину і насадив на неї бичачу голову. На тлі цього злочину всі її дівочі прикрощі здавалися нікчемними. Хіба ж це не дурня – потерпати через такі дрібниці, коли вулицями Бордо вештається маніяк-убивця?
Зціпивши зуби, вона вела авто по вулиці Франсуа-де-Сурді. Слава Богу, хоч ця ніч не пропала намарне.
У неї є труп.
А це набагато ліпше, ніж живий телепень.
– Учора ти мені казав, що тебе зовуть Мішелль.
– Ага.
