небагато. Тіло він не покалічив. Задовольнився тим, що надів йому на голову ту страшенну бичачу довбешку. Як на мене, він холоднокровний чоловік. Звик діяти методично. Принаймні всі свої дурнуваті задуми він здійснює старанно і послідовно.
– Чому ти кажеш «методично»?
– Я помітив одну подробицю. На крильцях носа, у кутиках вуст, над правою ключицею й обабіч пупа на тілі видніють крихітні дірочки.
– І що ж воно таке?
– Сліди від пірсингу. Убивця видалив увесь метал. Не знаю, нащо він утнув таке, та, вочевидь, не хотілося йому, щоб у тілі жертви залишалися металеві предмети. Психопат, нема чого й казати. Холодний, мов гадюка.
– Як, на твою думку, сталося вбивство?
– Ти забула давнє правило? Судмедексперт не має права висловлювати гіпотези.
Вона зітхнула. Лонґо страшенно кортіло висловити свою думку.
– Не вдавай із себе незайманку, добре?
Лікар глибоко вдихнув повітря і почав:
– Як на мене, злочин скоїли позавчора. Убивця здибав хлопчину десь надвечір. Або знав, де його шукати, або приліпився до першого-ліпшого волоцюги. Може, у шинку, може, під час пиятики, може, у відселеному будинку, а може, й узагалі надворі. Та він достеменно знав, що жертва його – наркоман. Звабив його пекельною дозою. Одвів у затишний закуток і наповнив шприца. Відразу перед цим чи, може, відразу після цього, виточив із нього певну кількість крові. Найпевніше, до уколу, щоб гемоглобін не просякнув героїном. Утім ми все одно не дізнаємося, нащо йому потрібна була та кров…
Анаїс подумки зазначила ще одну обставину. Жертва знала вбивцю. Попри ломку, наркоман не дасть себе колоти незнайомцеві, навіть страшенну ломку. Мінотавр довіряв своєму катові. Треба пошукати поміж дилерами. Або поміж людьми, з якими останнім часом водився цей хлопчина.
Друга важлива деталь. Грошей за дозу з нього не взяли. Бодай тому що в жертви не було змоги заплатити сто п’ятдесят євро за грам героїну.
– Дякую, Мішелю. Коли надішлеш мені звіт?
– Завтра вранці.
– Що-о?
– Сьогодні неділя. Цілу ніч я порався коло цього небіжчика. Отож, якщо ти не проти, мені хотілося б прикупити круасанів до сніданку моїм хлопцям.
Анаїс глянула на обличчя жертви, що немовби з клаптів було зшите. Вона збуде неділю з цим хлопчиною, що наче виліз із фільму жахів. Буде опитувати жебраків і наркодилерів. На очі навернулися сльози. Вішай слухавку.
– Надішли мені фотографію трупа.
– А що з головою робити?
– З якою головою?
– Бичачою. Куди її подіти?
– Склади на неї окремий звіт. Опиши, як саме вбивця її відрубав і видовбав.
– Худоба – не мій профіль, – зневажливо відказав Лонґо. – Тобі потрібен ветеринар. Або ж звернися в Париж, в училище, де готують різників.
– Ветеринара доведеться шукати тобі, – гостро відтяла вона. – Ця голова – частина
