тихо сказав хворий. – Цей сон… він давно вже мені мариться.
– Тобі просто так здається, – відказав Фрер. – Було б дивно, якби ти пам’ятав, що тобі снилося до того, як ти втратив пам’ять. Ці спогади належать твоїй внутрішній пам’яті. Твоїй особистій пам’яті. Тій, що була уражена. Розумієш?
– А в нас хіба їх декілька?
– Можна сказати й так. У нас є культурна пам’ять, загальна пам’ять – з нею, наприклад, пов’язані твої спогади про Хіросіму. Та є й автобіографічна пам’ять – вона стосується лише твоїх особистих переживань. Як тебе зовуть. Яка в тебе родина. Ким ти працюєш. Що тобі сниться.
Велетень поволі похитав головою.
– Не уявляю я, що зі мною буде. Порожньо в моїй довбешці.
– Не хвилюйся. Усі твої спогади з тобою. Найчастіше такі провали у пам’яті досить швидко минають. І в нас є способи стимулювати твою пам’ять, якщо це триватиме довше. Різні тести і вправи. Ми розбудимо твій мозок.
Незнайомець звів на нього погляд своїх сірих очей.
– Чому сьогодні вранці ти відмовився від рентґену?
– Не до душі мені все те діло.
– Тобі вже робили рентґен?
Відповіді не було. Фрер вирішив не наполягати.
– А як щодо минулої ночі, – знову озвався він, – нічого не пощастило згадати?
– Ти маєш на увазі, чому я опинився в тій халупі?
– Та хоча б.
– Ні.
– А про розвідного ключа? І про телефонного довідника?
Чолов’яга насупився.
– На них наче кров була, еге?
– Так, на них була кров. Звідки вона взялася?
Фрер промовляв упевненим і владним голосом. Обличчя велетня напружилося, потім на ньому з’явилася досада.
– Не… не пам’ятаю я…
– А твоє прізвище? Твоє ім’я? Звідки ти родом?
Фрер пошкодував, що вивалив на того неборака стільки запитань. Надто вже гостро. Надто вже швидко. Переляк пацієнта переростав у паніку. Губи його затремтіли.
– Ти погодишся на сеанс гіпнозу? – дуже м’яко запитав він.
– Оце простісінько зараз?
– Та ліпше завтра. Спершу треба відпочити.
– І це мені допоможе?
– Певності нема. Але гіпноз дасть нам змогу…
На поясі в нього задзеленчав сигнал виклику. Зиркнувши на дисплей, він хутко підвівся.
– Пора вже. Терміновий виклик. А ти поки що подумай над моєю пропозицією.
Ковбой помалу підвівся з-за столу – на зріст він був десь із метр дев’яносто – і простягнув лікареві розкриту долоню. То був цілком приязний жест, але його порухи здійняли такий вітер, що Фрер жахнувся.
– А про що тут міркувати? Я згоден. Я вірю тобі, лікарю. Завтра зустрінемося.
Чоловік замкнувся у вбиральні, що була в холі відділення швидкої допомоги. Він сидів там уже півгодини й геть відмовлявся виходити. Фрер стояв перед коміркою. Поруч переступав з ноги на ногу
