собі цю шкоду, щоб люди повірили, що в нього такий тяжкий стан, і поклали до стаціонару. Синдром Мюнхгаузена, виснував психіатр, потім повторив:
– Ходімо.
Чоловік, нарешті, підвівся. Фрер відчинив двері, з полегшенням повертаючись до світла і відносно чистого повітря. Обоє переступили порога вбиральні. Він вийшов з клоаки, та не з жахіття. Цілісіньку годину розмовляв із тим склеєним чоловіком і впевнився у правильності попереднього діагнозу. Той ладен був піти на все, аби лиш його поклали до лікарні й піклувалися про нього. Поки що Фрер послав його до лікарні Пеллеґрена, щоб там узялися до його обличчя та шиї, бо клей уже почав нівечити тіло.
Пів на шосту.
Фрер здав чергування у швидкій допомозі й повернувся до свого відділення. Влаштувався у своєму КП (консультаційному пункті), де був розташований його кабінет і секретаріат. Не було ні душі. Він з’їв канапку, потроху приходячи до тями після пережитого жахіття. В університеті йому казали: «Звикнеш до всього». Та його це поминуло. Він так і не звик. Ще й надто, що далі, то гірше йому велося. Його вразливість на божевілля обернулася тонкою надчутливою мембраною, що постійно зазнавала подразнення, а може, й зараження…
Шоста година.
Знову відділення швидкої допомоги.
Тут усе було більш-менш спокійно. Усього декілька пацієнтів – прийшли самі. Він уже знав їх. За півтора місяця вже встиг познайомитися з цією категорією хворих. У лікарні вони отямлюються, потім виписуються, та вдома припиняють вживати нейролептики і знову зсуваються з глузду. І знову «добридень, лікарю».
Сьома година.
Ще трохи, та й край. Від утоми в нього вже й повіки злипалися. Він згадав ковбоя з амнезією. Щоправда, він і не переставав думати про нього цілий день. Цей випадок його зацікавив. Замкнувшись у кабінеті, він знайшов номери поліційної дільниці на майдані Капуцинів і попросив до телефону Ніколя Пеляса, того самого капітана, що склав протокола затримання невідомого чолов’яги. Йому сказали, що цієї суботи в того капітана вихідний. Фрер наполіг, і йому продиктували номера капітанового мобільника.
Пеляс відповів після другого гудка. Матіас назвав себе.
– І що вам треба? – невдоволено запитав той.
Мабуть, він не любив, щоб його турбували вихідного дня.
– Мені хотілось би знати, чи ви просунулись у розслідуванні.
– Я зараз удома. Дітей гляджу.
– Але ж ви почали розробляти якісь версії. І, напевне, маєте вже якісь результати.
– А вас хіба це стосується?
Фрер насилу змусив себе розмовляти спокійно.
– Я відповідаю за цього пацієнта. Лікувати його – моя робота. А це, зокрема, означає, що необхідно з’ясувати його особу й допомогти йому повернути пам’ять. Ми з вами в цьому ділі партнери, розумієте?
– Ні, не розумію.
Фрер вирішив підійти з іншого боку.
– В районі зареєстровано випадки зникнення людей?
– Ні.
– Ви
