коридором, йшла на кухню, верталася назад і все починалося знову. Іноді я чула, як вона несамовито била тараканів, що бігли від вхідних дверей, і я уявляла її з несамовитими очима, як це було, коли вона сердилася на мене.
Звісно ж, вона не була радісною, домашні клопоти її вимотували, а грошей ніколи не вистачало. Вона часто сердилася на мого батька, зазвичай вона виходила, горлала на нього, що їй треба щось придумувати, що так уперед не вирватись. Вони сперечалися. Але оскільки мій тато не підвищував голос, навіть коли його терпіння вичерпувалося, я завжди стояла за ним навпроти неї, навіть якщо іноді він її гамселив, а зі мною він вмів поводитися погрозливо. Саме він, а не мама, сказав у мій перший день у школі:
– Ленуччо, ти вправно відповідаєш вчительці, і ми не змушуємо тебе вчитися. Але якщо ти не будеш вправною, найвправнішою, то знай, що татові потрібна допомога – і ти підеш працювати.
Ті слова дуже налякали мене, адже навіть манера, у якій він вимовляв їх, створювала враження, ніби це мама запропонувала йому цю ідею. Я пообіцяла їм обом, що вчитимусь вправно. І справи швидко пішли настільки добре, що вчителька часто мені говорила:
– Гречанко, ходи-но, посидь коло мене.
Це був надзвичайний привілей. Біля Олів’єро завжди знаходився порожній стілець, куди вона кликала найвправніших учнів задля винагороди. Спочатку я сиділа поруч із нею впродовж тривалого проміжку часу. Вона заохочувала мене за допомогою багатьох обнадійливих слів, казала компліменти з приводу моїх білявих кучерів і таким чином посилювала в мені бажання вчиняти добре: геть на противагу моїй мамі, яка, коли я була вдома, так часто сипала на мою адресу докорами, іноді й образами, аби пробудити у мені бажання забитися у кут і сподіватися, що вона мене більше не знайде. Потім сталося так, що до класу зайшла синьйора Черулло, і вчителька Олів’єро показала нам, що Ліла далеко попереду порівняно з нами. І не тільки це: вона кликала набагато частіше її, а не мене, аби вона посиділа поруч. Навіть і не знаю, що відбувалося у мене в душі внаслідок такого декласування, мені важко, прийнаймні сьогодні, достовірно й чітко висловити те, що я відчула. Одразу ж по тому, як це сталося, – напевне нічого, трохи ревнощів. Але, безсумнівно, саме у цей період на мене найшло занепокоєння. Я думала, що хоча мої ноги функціонували добре, я постійно знижувала ризик того, що можу стати кульгавою. Я прокидалася з цією думкою й одразу ж вставала з ліжка, аби пересвідчитися, що мої ноги все ще в порядку. Можливо, саме тому я зосередилась на Лілі, у якої були найстрункіші, гнучкі ноги і вона завжди ворушила ними, вона брикалася, навіть коли сиділа біля вчительки, настільки, що та нервувалася і швидко відсилала її на місце. Щось тоді переконало мене в тому, що, коли завжди слідувати за нею, її ходою, то поступ матері, який увійшов до мого розуму і вже звідти не виходив, перестав би мені погрожувати. Я вирішила, що мені треба рівнятися на ту дівчинку, ніколи не втрачати її з поля зору, навіть
