– Але в пакунку був… великий медовий пряник з квіточкою посередині!
– І ти його сам з’їв? – гнівно процідив Левонко. – Не залишив мені ні дрібки?
– Та де там, – тягнув далі Ларко, стиха підсміюючись, – я його віддав.
– Віддав? – розчаровано зронив Левонко, гучно проковтнувши слину. – Кому віддав?
– Анні, кому ж іще, – мстиво всміхнувся Ларко, задоволений такою несподіваною вигадкою. – Дівчата ж люблять усяке солоденьке.
Левонко аж підскочив від такої підступності.
– А я, – запально вигукнув він, – коли ми після вакацій знову підемо в гімназію, куплю для неї в Гершковій цукерні велику чоколяду. От побачиш!
Левонко відсунувся від Ларка і надувся, як сич. До самого хутора він не зронив більше ні слова.
За два тижні батьки Ларка і Левонка повернулись додому зі звісткою, що гітлерівська Німеччина напала на Другу Жеч Посполиту. Війна наближалась до їхнього хутора стрімко, як води Бугу під час весняної повені. Та хуторяни ще не знали, що назустріч цій повені зі сходу рухається інша, не менш небезпечна. І що Війтова Воля опиниться на межі цих двох лиховісних стихій.
Розділ третій
– Ґражденє сєлянє! Красная армія асвабаділа вас от ґньота польськіх панов.
Воссоєдінєніє Восточной і Западной Украіни – ето акт історічєской справєдлівості. Тєпєрь всє ви – ґражданє совєтсково государства, в катором чєловєк чєловєку друґ, таваріщ і брат!
Високий худий чоловік у дивному військовому однострої і круглому кашкеті з червоною зіркою, котрий вигукував цю промову, стоячи в кузові вантажівки з відкинутими бортами, змахнув рукою – і духовий оркестр заграв «Інтернаціонал».
Майдан у центрі Стежинич був заповнений селянами, які прийшли на мітинг цілими сім’ями. Точніше, їм наказали прибути сюди в суботу в обідню пору військові в супроводі стежинського бідняка Дмитра Бурбули, якого нова влада призначила чи то старостою, чи то головою якогось «сєльсовєта». Добру половину цього строкатого гурту становили жителі навколишніх хуторів.
Ларко і Левонко стояли разом з батьками неподалік вантажівки-«полуторки», з якої виступав совєцький офіцер, і зацікавлено розглядали автомобіль. Був він якийсь неоковирний та кострубатий, як саморобний пристрій, про які тут жартома казали «пан сам склєпал». Та все ж це був справжній автомобіль, яких ці сільські дороги ще не бачили, і в селян, звиклих до коней, він викликав повагу.
Коли оркестр із кількох солдатів закінчив грати, на вантажівку видерся Дмитро Бурбула на прізвисько Варґатий. Мав він, як і його батько, і покійний вже дід, товсті, завжди чомусь мокрі губи, польською мовою варґи, тож це прізвисько Бурбули носили здавна.
– Сусіди-земляки! – заволав Варґатий, здерши з голови шапку й затиснувши її у витягнутій уперед правиці. – Совєцька власть справедлива! Тепер усі в нас будуть рівні. У Стежиничах зробимо той, як його, колхоз, зберемо землі, худобу, інвентар докупи – і будем трудитися спільно. А хто не схоче бути рівним, того, той… вирівняємо. Так шо впєрьод до світлого будущого!
Він потряс над
