Саме тут напередодні відомого наступу російських військ під час Першої світової війни був штаб генерала Брусилова, який керував цією операцією. Згодом вона була названа Брусиловським проривом. Окрім того, що замість російських солдатів тут тепер порядкували польські жовніри, нічого в цих старих казармах не змінилось.
Навколо великого пляцу[11] стояли десятки возів, у кожен з яких були запряжені по двоє коней. Біля коней, які хрумали сіно або жували овес, понуро стояли селяни, стискаючи в руках пужала батогів і стиха перемовляючись. Усі чекали, коли вийде офіцер і дасть розпорядження, що їм робити.
Віктор Ткачук і його кум Матвій Турук, як чоловіки, котрі свого часу пройшли військову муштру, приїхали сюди чи не першими, і тому поставили вози поряд з казармою, у якій розташовувався штаб. Щоправда, це їм не дало жодної переваги перед тими, хто прибув пізніше, бо офіцер, який командував їхнім обозом, уже півдня не виходив зі штабу.
– А щоб його грім пальнув, – вкотре тихо вилаявся Матвій. – Не люблю отак невідь-чого чекати. І глянь, не вийде, не скаже нічого людям, нех його качка копне!
– Не сваріться, куме, – заспокоював гарячкуватого Матвія Віктор. – Від того скоріше не буде. А як почує який жовнір, то ще в карцер спровадять.
Раптом він когось побачив біля воріт і замахав рукою.
– Он Левон Красніцький приїхав. А йому вже чого? Він же не в обозі ніби…
Левон побачив Віктора і, припнувши коней та кинувши їм оберемок сіна, заспішив до нього.
– Є новини, – ще здоровкаючись, мовив Левон Красніцький. – У комендатурі сказали, що їхати будемо спішно, тож в Устилузі поміняють коней. Варто, щоб хтось допровадив їх додому. Якщо нас усіх заберуть далі, то треба викликати наших хлопаків.
– Куди далі?! – в один голос скрикнули Віктор з Матвієм.
– Кажуть, – стенув плечима Левон, – обоз має їхати до Любліна. А там хто його знає…
– Тьху! – сплюнув Матвій, ламаючи спересердя пужало. – Не мала баба клопоту…
– Почекай, – звернувся Віктор до Левона, – а ти як тут опинився? Ти ж казав, що до обозу не приписаний.
– Я капрал у запасі, – раптом випнув груди Красніцький. – За потреби мене можуть брати до війська.
– А яка така зараз потреба? – втрутився Матвій. – Ти що, на війну натякаєш?
– Свєнта Матка Боска, – сахнувся Левон. – Яка вóйна? Польські військові в запасі мають везти особливо важливі вантажі…
– Які, наприклад? – не вгавав Матвій. – Офіцерів штабу?
– Нє, – якось з підозрою глянув на Матвія Левон.
Він озирнувся навколо, і після паузи додав:
– Зброю, може, боєзапаси…
– Та-а-к, – протягнув Матвій, – українцям, виходить, не довіряють?
– Ти ж у польському війську не служив, – вибачливо сказав Левон, – присягу не давав. Та, як колишній унтер-офіцер руської армії, повинен розуміти…
Віктор, який весь цей час мовчав,
Плац, майдан.
