обоз поручник на вороному жеребці, по боках їхали кінні жовніри. Ще двоє під орудою товстого вусатого капрала замикали цю кавалькаду.
Ларко, який сидів на мішку з вівсом поряд з батьком на передостанньому возі, з цікавістю поглядав на капрала і жовнірів. Обличчя у вояків були суворі і якісь набундючені. Він зустрівся поглядом з молодим статним жовніром, який їхав з його боку, і той раптом усміхнувся і по-змовницьки йому підморгнув. Та за мить його лице знову набуло зверхнього виразу.
Вечоріло. Вози, наповнені під зав’язку, рухались повільно. Коли дорога пішла вгору, чоловіки злізли з возів і пішли поряд, щоб було легше коням. Селяни звикли шанувати худобу. Та коли знову почався рівний тракт, офіцер через жовнірів подав команду рухатись швидше. Видно, як і казав Левон Красніцький, таки треба було поспішати.
Сам Левон із сином їхав разом з іншими польськими господарями в голові обозу, і жовнірів біля них було значно більше, ніж біля возів з провіантом та амуніцією, котрі рухались за ними. Ларкові було скучно без свого товариша, тож на півдорозі він напросився до татуська Матвія, який, як і обіцяв, продовжив розповідь про козака Тараса Бульбу.
До Устилуга обоз прибув посеред ночі. Біля польської військової частини поручник дав команду ставити вози у два ряди і чекати до ранку. Навколо цього табору з возів капрал виставив охорону із жовнірів. Селяни мали спати тут-таки на возах. Усім було наказано не відходити від своїх вантажів.
Віктор з Матвієм, вози яких стояли один навпроти одного, найперше розпрягли коней та дали їм вівса. За тим узялися перекусити й самі. Ларко сидів на возі між батьком і татуськом, і йому було затишно, як удома. Він зі смаком наминав копченого домашнього бочка з окрайцем спеченого мамою житнього хліба й дослухався до розмови чоловіків.
– То як думаєте, куме, заберуть нас до війська? – тихо запитав Віктор Матвія.
– Мислю, що нє, – відповідав Матвій, хрумкаючи цибулиною. – Якби брали, то ще у Володимирі мали б зробити реєстр – кого куди, у яке військо. Та й на придатність до служби збадати[13]. Певно, завеземо тоте все до Любліна, та й вернемося. Але хто його знає, як воно дальше повернеться…
– Коб тільки війна не почалась, – зітхнув Віктор. – Пам’ятаєте, як тої війни брали в тилові обози і старе, й криве, бо люду вже не вистарчало?
– Тож так, – погодився Матвій.
Він нахилився до Віктора, і прошепотів йому на вухо, аби не почув Ларко:
– Якщо таки будуть брати до війська, то треба втікати. Під Любліном живе давній мій товариш, він нам допоможе, коли що…
Ларко дуже хотів знати, про що шепочуться дорослі, однак запитати не посмів. Його хилило на сон, і він приліг на мішках з вівсом. Місяць на небі якраз ховався за хмару, і Ларко уявив, що він удома в ліжку, і мама задуває перед сном гасову лампу. Уже засинаючи, він відчув, як хтось накриває його жорстким домотканим рядном і підтикає йому під боки.
Ранок почався з алярму[14]. Товстий капрал охриплим грубим голосом звелів усім уставати
Оцінити, оглянути (
Тут наказ до швидкого збору (
