з Левонком вилізли на воза і водночас помахали руками.
– Бувайте, тату і татуську! – гукнув Ларко, беручи в руки ліци.
– До відзєня, ойтєц, – хрипко мовив Левон і відвернувся до коней, аби батько не побачив його сліз.
Як і наказали батьки, Ларко з Левонком їхали повільно. З версту вони мовчали, все ще перебуваючи під враженнями прощання. Тракт такої ранньої години був порожній. Коли заїхали у глибокий видолинок, Ларко першим порушив мовчання.
– Як думаєш, встигнемо до ночі у Федерівку? Може, як виїдемо на рівне, підженемо коней?
Левонко ще не встиг відповісти, як позаду в сіні щось зашурхотіло. Підлітки одночасно здригнулись і злякано озирнулись. Із сіна, наче якесь лісове чудовисько, підіймалась якась постать, обліплена сухою травою. Враз вона голосно чхнула і з неї звалився жмут сіна.
Не вірячи своїм очам, Ларко впізнав у цій химері того молодого жовніра, який їхав позаду їхнього воза до Устилуга.
Жовнір, як і минулого разу, по-змовницьки підморгнув Ларкові і приклав до уст пальця.
– Тихо, парубки, тихо, – трохи насмішкувато мовив він баским голосом. – Я людина, а не лісова потороч.
Він сів і почав обрушувати з одежі сіно. Ларко зі здивуванням зазначив, що на ньому був не жовнірський однострій, а проста одежа, яку носили місцеві селяни.
– Ну-ну, Ларцю, нема чому дивуватись, – ніби до давнього знайомого, звернувся до підлітка дивний чоловік. – Колись я тобі розкажу, що до чого.
Ларко ще більше остовпів, не знаючи, що казати і як поводитися.
– То ти знаєш того пана? – з видимим полегшення запитав Левонко, в очах якого все ще чаївся переляк.
– Певно, що знає, – випередив Ларка незнайомець. – Ми з ним далекі родичі. Правда?
Сам не знаючи чому, Ларко кивнув головою.
– Я тут недалечко, біля дикої груші, вийду, – наче продовжуючи дружню розмову, недбало кинув чи то жовнір, чи селянин. – Тут навпростець до мого хутора рукою подати.
Він хитро глянув на Ларка і поплескав рукою позаду себе.
– Тут у мене є для тебе подарунок. Але забожись, що не будеш його розкривати, поки не приїдеш додому.
Він дивився на підлітка поглядом, у якому відчувалась якась незбагненна сила, що ніби примушувала підкоритись.
– Присяйбо, що не буду, – якимось чужим голосом сказав Ларко і перехрестився.
– Ото й добре, – весело відгукнувся незнайомець і, плеснувши Ларка долонею по плечу, зіскочив з воза.
– А оно і груша, – вказуючи на поодиноке дерево, що виднілось попереду ліворуч від тракту, бадьоро мовив чоловік, який назвався Ларковим родичем. – Бувайте здорові, козаки! Ще побачимось…
Він скинув догори праву руку з розчепіреними пальцями і, різко повернувшись, швидко почимчикував через поле. Глянувши в бік Устилуга, він на мить завмер, і, зірвавшись на біг, за якусь хвилю зник у недалекому яру.
Провівши дивного чоловіка
