таку гонорову? – вдавано гнівно гукнула тітка Оксана, окидаючи доньку поглядом, який аж світився материнською любов’ю. – Поїхала б вона! І в кого ти тільки така пішла…
– В моїх любих тата з мамою, – засміялась дівчина. – Туруки всі гонорові.
Ларко дивився на Анну, і не ладен був сказати й півслова. Погляд дівчини ніби зачаровував його, позбавляючи сили волі. Мовчав і Левонко, не відводячи від Анни очей.
– Ну, годі, доню, – розуміюче всміхнулась тітка Оксана. – Давай приймати дорогих гостей. Поки вони розпряжуть коней та дадуть їм оброку, у нас все вже повинно бути готове.
Вона лагідно глянула на підлітків, проте сказала владно:
– У нас ночуєте, парубки. Відпочинете добре, бо бачу, що невиспані зовсім. Додому вранці поїдете.
Одразу ж після пізнього обіду з борщем і печенею Ларка і Левонка потягнуло на сон. Після майже безсонної ночі це було й не дивно. Передбачивши це, тітка Оксана разом з Анною вже приготували постіль у валькірі[16].
Ледь улігшись на широкому дерев’яному ліжку, підлітки заснули міцним сном.
Ларко прокинувся, коли надворі вже сіріло. Тихенько, аби не розбудити Левонка, він зліз із ліжка, одягнувся і вийшов на подвір’я. В обійсті було тихо, у хаті світилось лише одне вікно. Ларко пішов до коней, які хрумкали сіном у просторій клуні, а коли вже повертався назад, зіткнувся на розі з Анною. Вона не сахнулась, як він сам, від несподіванки, і в Ларка одразу ж виникла думка, що Анна чекала на нього. Напевно, так воно і було, бо, не виказавши здивування від раптової зустрічі, дівчина тут-таки запитала:
– Розкажеш, як там було в дорозі?
– А що було? – чомусь стривожився Ларко. – Нічого такого не було. Відвезли в Устилуг доручне – та й по всьому.
– Так-таки нічого й не було?
Анна майже впритул наблизилась до Ларка, свердлячи його зацікавленим поглядом. Від неї пахло сіном з різнотрав’я.
– Так-таки й нічого, – здвигнув плечима Ларко, котрому зараз найбільше хотілось доторкнутись до дівчини, яка вже майже притулилась до нього.
– А сідельце кавалерійське під сіном на возі? – стишивши голос, по-змовницьки мовила Анна. – Тато мій драгуном служив у війську, то про коней і сідла я все знаю.
Ларко ошелешено дивився на дівчину, не розуміючи, про що це вона говорить.
– Яке ще сідельце? – щиро здивувався він. – На нашому возі?
– На нашому возі, – смішно перекривила Ларка Анна. – Не дури мене, що нічого не знаєш.
Перед очима в Ларка постав дивний незнайомець, який ховався на їхньому возі, і він ураз згадав, що той говорив про якийсь подарунок під сіном. То ось що то за подарунок!
Глянувши на дівчину, яка чекала його відповіді, нетерпляче притупуючи ногою, Ларко раптом вирішив усе їй розповісти. Він відчував, що Анні можна довіряти, і ця довіра йшла більше від його серця, аніж розуму. А може, то було щось більше, ніж довіра.
– Ти запам’ятав, як той жовнір виставив пальці на руці? – схвильовано
Світлиця (
