сідла. Йому захотілось побачити його, та надворі вже було зовсім темно. Раптом, на одну лише мить, Ларкові стало шкода такого скарбу, який міг би належати йому. Та він згадав слова Анни, і жаль той одразу ж зник. Він підняв досить-таки важке сідло і рушив за Анною, яка показувала дорогу. Вони зайшли до клуні і, обійшовши коней, попрямували у віддалений куток. Там Анна стала на коліна і почала відгрібати вбік солому. Потім вона нагнулась, і Ларко зрозумів, що дівчина підіймає якусь ляду.
– Клади сюди, – пошепки звеліла йому Анна.
Ларко теж опустився біля неї на коліна і, заледве розрізняючи в темряві отвір, опустив у нього сідло. Десь на півметровій глибині воно вперлось у землю.
– Ну що, поклав? – прошепотіла Анна. – То вставай…
Ляда безшумно лягла на місце, і дівчина спритно прикрила її соломою.
Вони вибрались із клуні і враз завмерли. Повний місяць освітив подвір’я, і навколо стало видно, як удень. Анна схопила Ларка за руку і вмить затягла за ріг клуні.
– Мама винесла лампу зі спальні, певно, пішла до мене, – з якимось жалем мовила дівчина. – Мені потрібно бігти.
Вона стисла Ларкову руку, яку все ще не відпускала, і ніжно сказала:
– Ти припав мені до серця, Ларцю. І в нас тепер є спільна таємниця. Не забувай про мене, добре?
– Як же я можу тебе забути, – схвильовано прошепотів Ларко, незграбно пригортаючи дівчину до себе. – Того не буде ніколи. Чуєш, Ганнусю? Ніколи!
Він відчув на своїх устах гарячі дівочі губи, і тут-таки зрозумів, що Анни поруч уже немає.
Зранку Ларка і Левонка розбудила тітка Оксана.
– Вставайте, діти, будемо снідати. Вибачайте, що буджу, але матері ваші, певно, вже зачекались на своїх синочків.
За столом Ларко хотів запитати про Анну, та його випередив Левонко.
– А що, тітко, Анна ще не встала? – мовив він ніби знічев’я, проте в голосі відчувалось хвилювання.
– Спить вона ще, – усміхнулась тітка Оксана. – Зайшла ото до неї, а гас у лампі вигорів до дна – знову, видно, читала вночі. Сварю її за те, але така вже вона до тих книжок ласа…
– А що читає? – не вгавав Левонко. – У мене багато книжок. Недавно дядько мені нові з Варшави привіз.
– Не відаю, – якось насторожено глянула на підлітка тітка Оксана. – То треба в нашої старшої, Насті, питати. Та на них більше знається.
Вона повернулась до Ларка:
– Передавай мамі від мене вітання і скажи, що на зимового Миколи збираємось до вас на празник.
Тітка встала і, повернувшись до образíв, перехрестилась і зашепотіла молитву. Ларко і Левонко зробили те ж саме.
– Хай береже Бог ваших батьків, мого чоловіка і вас, дорогенькі. Доброї вам дороги додому.
Весь час, поки вони запрягали коней і готувались до виїзду, Ларко сподівався, що Анна таки вийде на подвір’я чи хоча б вигляне у вікно. Та вона так і не з’явилась. Трохи звеселила його хіба що підбадьорлива усмішка тітки Оксани і її обіцянка приїхати до них у гості.
Уже
