«Паркер», поставив його сторчма на столі, упхавши одним кінцем у вазон із кактусом, зиркнув на групу з азартом, кивнув на ручку:
– Що це?!
– «Паркер» у кактусі, – сказав Льова Шендрик.
– Це не «Паркер»! – завівся Хотинський. – Це символ, образ! І тест на нестандартність мислення! Якщо ви будете мислити стандартно, колеги, ми ніколи не зможемо запропонувати клієнтові оригінальну ідею.
– Це… – Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандартно. – Устремління…
– Куди?! – Хотинський уже нервував.
– У Всесвіт!
– Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!
– Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», – боронилася Оля.
– На Марсі потрібні «Паркери»? – Шендрик уперто перетворював мозковий штурм на цирк.
Хотинський розгнівався.
– Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висміювати?!
– Та все просто! – сказав Льова. – Щось коштовне, може, безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.
– І як же я не здогадалася?! І справді! Це – біда! Наше нещасне пиво застрягло посеред пустелі! – знову активізувалася Оля. – Воно, як вагітна жінка! Страждає…
– Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийняти! – збудився Шендрик. – Треба щось робити!
– Ви подуріли?! – роз’ярився Хотинський.
– Ні, ти заціни! – Шендрика понесло: – Пляшка мордується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема – пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони справжні мужики! – усміхнувся Олі. – Олю, респект! Крута ідея! Героїка! – Глянув на Мар’яну: – Мар’яно! Ну, скажи! Крута ж ідея!
Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».
– Це – жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався. Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застрягла… – замовкла, зиркнула на Хотинського.
– «Паркер» – фалос? – почула голос Льови.
– Нестандартно! – Хотинський дивився Мар’яні в очі.
– Ти серйозно?! – здивувався Льова. – А до чого тут пиво?
– Не знаю. Ти скажи, – відповів Хотинський. Усміхнувся. – Я почув тебе, Мар’яно.
З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’язківцем: як валявся на столі колодою – ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинського?.. А як стирчить фалосом – значить, весь вечір до глибокої ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будинку біля «Олімпійського».
– Полю, я не маю його втратити! – захлиналася від хвилювання і захвату. – Я все життя про такого мріяла! А яка крута хата в нього. У центрі!
