та сенс його зосередився на таємних, схожих на кадри з американських мелодрам, хвилюючих зустрічах із щедрим коханцем. «Ну, знала ж! Знала ще замолоду, що Озеров нігтя Славкового не вартий! Нащо я за нього пішла?!» – бідкалася, повертаючись до тоскної двокімнатної хрущовки на Воскресенці.
– Знову на роботі затрималася, Адочко? – обережно цікавився Валя.
– У тебе нові сережки? – підпрягалася Мар’яна. – Золоті?
Ада відповідала одразу обом:
– Премію отримала! Бо пашу, як проклята! Не те що наш тато!
Тато з Мар’яною дуже скоро зрозуміли: у маминому житті з’явився об’єкт, набагато важливіший, ніж вони двоє. Ада бачила, як і без того похилі чоловікові плечі приречено опустилися, очі згасли – потьмянів, а донька дивилася на них обох із невтримною огидою, наче казала: «Які ж ви нечесні, слабодухі!» Поверталася додому якомога пізніше, одразу зачинялася у власній кімнатці, тільки кричала: «Я сплю!», варто було комусь із батьків постукати у двері. Вони стукали все рідше: самотній тато курив на кухні, бо працьовита мама все частіше затримувалася на роботі до ранку.
Ада на те не зважала, наче тільки тепер усвідомила: так вона ж – Аїда! Царівна з дивним ім’ям і незвичайною долею! Задьориста байстрючка з бараків! Хай хоч хтось слово поперек мовить – загризе! У неї мати й досі нафту для Батьківщини добуває, а тато – льотчик-герой! І хто її повчати наважиться?! Одне муляло: до сказу сильно хотілося назавжди покинути чоловіка і доньку, забитися під Шулякове крило, та тоді би довелося залишити Валентинові й Мар’яні двокімнатну хрущовку на Воскресенці, бабою Тасею подаровану.
– Хіба то справедливо?! – мордувалася, повертаючись до чоловіка і доньки після побачень з Шуляком. – Самі – ні на що не здатні, невдахи! А я їм – квартиру?.. З якого дива?!
Чи то Майдан мимоволі напоїв Аїду невідворотними сподіваннями мільйонів, чи то знайомство з Хотинським і його вражаюча схожість із недосяжними мужчинами з «QUELLE» так уже запало в душу, та після вечері з чилійським вином царівна вирішила: так більше жити не можна! Треба з тим щось робити. Хай що – сьогодні ж поговорить із чоловіком і донькою. Оперативно зляпала фальшивий документ для Мар’яни, наче відкуп тій заплатила.
– Тільки не впусти свого Хотинського, – щиро порадила. – За таких, як він, жінки зубами тримаються.
– Це як? – набундючилася Мар’яна.
– Відривайся вже від материного подолу. Знайди привід переїхати до свого хлопця, бери участь у всіх його справах. Хоче в архівах ритися – заради Бога! І сама трохи пилом подихай, не помреш. Тільки не вагітній, прошу, бо то не тримає. Ані чоловіка, ані жінку. У такі часи, як нині, краще взагалі про дітей забути.
– Ти давно забула, – замість «дякую» відповіла донька.
– Що ти про мене знаєш?! – невесело усміхнулася мати, наче позначку поставила: все, що могла дати доньці, – дала! Від чоловіка так легко не відкараскається.
Того вечора до коханця не пішла. Мовчки спостерігала, як Валя повернувся додому
