хмарою, наче тим бідним нащадкам Дорошевим день у день, рік у рік самі мордування на роду написані, а винні вони, грішні, – Ярема і Перпетуя.
– Обітницю даю тобі, святий Боже, – зашепотіла затято, – віднині й до скону відмовитися від усього мирського. Нема чого більш жадати! Найдорогоцінніше маю – любов, дитину, а більшого хіба треба? Присягаюся присвятити життя синові Гнату, а кожну копійчину, що собі на втіху пустити збиралася, у скриню складати до скону, щоби скриню ту заповісти нащадкам у сьомому коліні янгола мого доброго Яреми Петровича. Хай скарб золотий і молитви мої щирі допоможуть їм рід Дорошів зберегти і нас, грішних, простити… І ти, святий Боже, прости! Прости й почуй слова мої чесні, бо не маю сил брехати: мордуюся повсякчас, спокою не маю, та не каюся… Не каюся!
І нащо після того питати, чому рай порожній?..
Хрест на груди поклала, витягла із закутка скриню різьблену чималу, у якій і молочне порося вляглося би, – вичистила напусто і поклала на денце золотий червінець. Є початок.
…За тридцять сім років, навесні 1881-го, до канадського «Банку Монреаля» завітала скромно вбрана сива пані, і, хоч пан директор віддавав перевагу стратегічному управлінню, а не спілкуванню з клієнтами, цього разу вирішив відкласти поточні справи й навіть обід із французькими сирами на десерт, щоби вислухати відвідувачку, бо ошелешений клерк доповів: «Привезла до банку чималу скриню, повну золота, а сама, як глянути, – голодранка бідна. Хоч би не злодюжка».
Пан директор мав гостре око і мізки. Не вперше йому доводилося виводити на чисту воду шахраїв, що вони крутилися навколо банку, він навіть мав для того свою методу, та лиш глянув на прозору, як сльоза, стриману, аскетично вбрану жінку, що чекала на нього, як відчув незбагненну довіру й навіть покору, знані лише в дитинстві, коли ти про Бога вже чув і навіть молитви бубонів перелякано, та знав лиш одну світлу й непоборну силу – матінку свою, – що вона на той час ще янгол твій чистий і захисник єдиний, і так хочеться повсякчас цілувати її руки.
Знітився (чому матінку згадав?) і, хоч планував розпочати розмову з підступних хитрих питань про походження золота відвідувачки, раптом мовив французькою, ніби і сумніву не мав, що жінка зрозуміє його:
– Чи можу я запропонувати вам каву, мадам?
– Лиш води, – лагідно відповіла французькою – цілком пристойною, але такою, що видавала: французька не є рідною для неї.
Банкіру кортіло запитати, з яких країв жінка потрапила в Новий світ, та на язик полізло інше.
– Ви вчинили вкрай необачно, мадам, коли відчинили вашу скриню в присутності сторонніх осіб, – дорікнув м’яко, простягуючи жінці склянку води. – У тому не було аж ніякої потреби. «Банк Монреаля» – чесний банк. І без того ми б гарантували недоторканність будь-яких цінностей, які ви нам довірите, а тепер… Як надумаєте забирати скриню, хтось із сумнівних осіб може про те дізнатися й тоді…
– Я не забиратиму золото, – відповіла жінка. – Хочу розмістити його у вас під добрий відсоток на сто тридцять років.
– На скільки?! – здивувався
