спеціальних приміщень. У Прилуках, Стародубі полкова канцелярія перебувала в одному приміщенні з гродським судом (державні суди у великих карних справах на території давньої Польщі, які з 1434 р. існували на українських землях під владою Польщі і розглядали кримінальні і цивільні справи шляхти, а також інших верств, якщо справа стосувалася шляхти, очолювалися у воєводствах воєводою, у повітах – старостами, тому їх ще звали старостинськими судами – В. Г.), зазвичай це – дерев’яна одноповерхова будівля, а скажімо, чернігівська полкова канцелярія розміщувалась у мурованій двоповерховій споруді[49]. Полковники і старшина мали значну кількість козаків для різних послуг, а також «штатних» підлеглих, які проживали в полковому місті. У Стародубі, наприклад, лише штатні помічники полкового обозного займали окремий двір полкової артилерії з різними господарчими службами, мурованим льохом і соляним сараєм. У дворі Переяславської полкової артилерії і «могазейна» в 1766 р. було 15 будівель, із них 7 житлових, 5 комор і 2 сараї[50].
До полкового міста привозили підозрюваних у тяжких злочинах, тому місто потребувало в’язниці. Як слушно підмітив Ігор Сердюк, вже сама наявність секвестру і велике число ув’язнених в ньому можуть слугувати однією з ознак «статусності» міста. Документи, що стосувалися судочинства, економіки, управління, проходили через бюрократичний апарат й осідали в архівах. Обивателі полку, яким треба було отримати копії чи виписки з документів, їздили до міста не з порожніми руками, а з численними «упоминками». «Дачки» прохачів і широко практиковане хабарництво взагалі були основним джерелом прибутків канцеляристів, хоча ще в 1732 р. універсалом гетьмана Данила Апостола була встановлена тверда оплата для цих службовців[51]. Крім того, полкові архіви могли потерпати під час пожеж, що траплялися доволі часто, а тому і потребували надійного захисту. Відтак, їх намагалися заховати в наявні в місті кам’яниці. Іноді траплялись випадки, коли, як наприклад у Лубнах, це була єдина в місті кам’яна споруда[52].
Статус полкового міста не лише створював неабиякі сприятливі передумови для його розвитку, а й породжував певні проблеми. За метафоричним висловом Ігоря Сердюка, нерідко полкове місто виступало в ролі такого собі «паразита», що поглинав ресурси, висмоктував їх із мешканців підлеглої території, перетворюючи потребу в сприянні функціонування полкового адміністрування в доволі обтяжливий обов’язок[53]. І справді, в Прилуках лише для охорони колодників (що прибували з усього полку) та підтримання порядку потрібно було до тридцяти вартових. Місто заготовляло сіно для коней полкової артилерії, поштових і коней для «всяких персон». Тих же персон (а крім того й міські установи) треба було забезпечити дровами, приміщеннями тощо. Полкове діловодство потребувало паперу, смолки, воску, чорнил[54].
Необхідні для забезпечення полкових адміністративних функцій видатки компенсувалися зборами з цехів, прибутками з магістратських сіл
