принц. – Так я і знав, що це все занадто добре, аби бути правдою.
По його щоці скотилася сльозина, і руки стали зникати, знову зливаючись із торсом у драглисту масу слимачої плоті.
– Чому ти засумував? – не розуміла принцеса. – Ми ж чудова пара! Разом ми покажемо нашим батькам, що з нами можна одружитися, що ми не виродки. Ми об’єднаємо наші королівства й одного дня, можливо, посядемо законні місця на троні.
– Та ти з глузду з’їхала! – заволав принц. – Як я можу полюбити таку, як ти? Ти ж огидне потворище!
Принцесі відібрало мову.
Вона вухам своїм не вірила.
– Ох, як же це принизливо! – голосив і схлипував принц-слимак. На голові в нього вискочили ріжки, обличчя щезло, і від п’ят до маківки він став слимаком, що дрижав і постогнував, силкуючись кричати без рота.
Принцеса та її служниця відвернулися, борючись із блювотними позивами, й покинули невдячного принца гнити в темниці.
– Ну все, годі з мене принців, – промовила принцеса, – як дивних, так і звичайних.
І знову вони перепливли Великий водоспад, перетнули Безжальну пустку й повернулися у Франкенбург, а там з’ясувалося, що королівство воює з Ґалатією та Фризією, які об’єдналися й пішли на франкенбуржців війною. Короля скинули з трону й запроторили за ґрати, а фризійці посадили управляти Франкенбургом свого герцога. Був той герцог неодружений, і щойно вщухла війна та запанувало його правління, він став шукати собі наречену.
Якось посланець герцога побачив принцесу, що працювала в заїжджому дворі.
– Гей, ти! – гукнув він, підкликаючи її від столика, на якому вона саме прибирала. – Герцог шукає собі наречену.
– Хай йому щастить, – відказала принцеса. – Мені це не цікаво.
– А тебе ніхто й не питав, – запевнив її посланець. – Ходімо зі мною, хутко!
– Але ж я не особа королівської крові! – збрехала вона.
– Це теж не має значення. Герцог хоче лише знайти найвродливішу жінку в усьому королівстві, а ти наче годишся.
Принцеса вже й не рада була своїй вроді, що якимось прокляттям тяжіла над нею.
Її вбрали в пишну сукню й привели до герцога. Та, забачивши його обличчя, принцеса враз відчула, як її пробирає холод. Адже той фризійський герцог виявився одним з убивць, які приходили з нею розправитися; то був той єдиний убивця, що порятувався втечею.
– Я тебе звідкілясь знаю? – примружився герцог. – Лице в тебе знайоме.
Принцеса так втомилася брехати й переховуватися, що розповіла йому правду.
– Якось ви намагалися мене вбити, і мого батька теж. Я колись була принцесою франкенбурзькою.
– Я думав, ти померла! – вражено промовив герцог.
– Ні. Це брехня, яку вигадав мій батько.
– Отож, не тільки я намагався тебе вбити, – усміхнувся герцог.
– Мабуть, так.
– Я ціную твою чесність, – сказав герцог, – і мужність теж. Ти з міцної криці викувана, а ми, фризійці, захоплюємося такими. Я не можу взяти тебе за дружину,
